Читати книгу - "Смерть Верґілія"

що стоїть понад долею, й усе ж випиває до дна чашу нещасливої долі, — лише тому й даровано ласку знов обернути нещастя на щастя, тому даровано ласку приносити щастя, о, йому й тільки йому, цьому герою в людській подобі, герою, Богом зачатому, доля судила пронести отця крізь пожежі нещасть, о, йому й тільки йому доля судила порятувати отця, тільки йому тепер вільно узяти на плечі того, хто зачав його, й понести до суден, щоб утекти, щоб вернутися на батьківщину, до краю нового, до обітованого, де завше була вітчизна отця. Ще ні, й усе ж таки вже! Цей край лежав перед ним у знанні владного поклику отця, поклику, що людині ім’я дає і надає їй божественности, а в Бога вдихає людськість; край лежав перед ним у сяєві й віддзеркаленні сяєва, край лежав перед ним у знанні про того, хто щастя приносить, і в знанні самого того, хто, сповнений людяности, щастя приносить; отак лежав перед ним цей край, і пожежі нещастя немов обернулись на чистий жертовний вогонь, на шматки розлетілась застиглість, надгробок осердя піднявся, добро відділилось від зла і очистилось, Бог і людина розрослися до знову воскреслого творива, прийдешнє, прийдешнім освячене в ім’я Отця, прийдешнім освячене в ім’я Сина, з прийдешнім заручене в духові… Ще ні, й усе ж таки вже — наче обітниця! Чи було те, що він бачив, уже пізнання? Чи було це пізнання сну? Чи було це вже пробудження? О, то було ще по сей бік межі, й хоч сон і бився в неї, він її не проламав; незбагненним постало побачене, то було не пізнання, було то просто знання, знання уві сні, спогад у сні, спогад далекий про голос минувшини, ніколи не чуваний, повіки незмовкний, далекий-далекий спогад про край позамежний, ніким неходжений і все ж таки вздовж і впоперек сходжений, величезний у своїй далечіні і крихітний у своїй віддаленості, воднораз джерело і гирло, то було невідпорне, як пам’ять, і нескінченне наближення до межі, й усе ж то була ще тільки скутість, ще тільки трепет, осяйне, тремтливе очікування. І саме тому, саме у цьому знанні споглядальному, у цій сліпоті прозорій-прозорій, яка, пізнанням не бувши, мовби форма пізнання була, прозора пов’язка на очах його, авжеж, саме тому він, хоч у просторінь сну і занурений, хоч і повитий її розростанням, опинився раптово на вершині гори неймовірно високої, так ніби діставши веління зазирнути звідсіль за межу, він, споглядач, та все ж не провісник, якого поставила тут і підтримала ніжно-залізна рука, якого прийняло тут прийдешнє, прийняло незмінне минуще, його, що весь пульсував разом із пульсуючим серцем, яке, ним обійняте, все ж таки більше за нього, обіймало його самого, реальністю дихаючи; і він, цим пульсуванням пройнятий, спромігся вивільнити руки свої із кристалу прозорости і простерти їх до високости, до склепінь осяйних, де сіяли зірки і сонця великі почали кружеляти, а понад ними всіма — одна зірка… Так споглядав він просторінь сну, теренів просторінь, що справіку мали стати ареною чину, а тепер стали ареною його споглядання, — так споглядав неприступну, недоторканну й усе ж таки просторінь, з давнього-давна йому дорогу; так споглядав він, прикутий до ложа, скутий сном, не маючи змоги полишити сон, розлучитися з ним, споглядав краєвид цей, йому неприступний, для нього недоторканний, краєвид, до якого він линув на променях власного сну, на сіянні його, й, окидаючи зором і краєвид цей, і сон, він бачив, як вони напливають пластами один на одного, бачив посеред краєвиду всі кристалічні утворення, всі променясті куби, і піраміди, і кола, й цілі снопи променясті сну, бачив, як у плетивах сну, в неозоростях сонно-мрійливих світосяйних шляхів розлого лежав-потопав краєвид, сповнений спогадів, прозорий від спогадів, чарами будячи спогади; так, він лежав-потопав уві сні з усіма днями своїми й ночами, зі змінами світла і темряви, то яскравіючи, то туманіючи в подвійних сутінках ранку і вечора, повен всіляких образів земного буття, повен сум’яття всієї живности, повен сум’яття усіх земних голосів, повен дурману, і мук, і туги, повен творіння, що постало саме і що звершене кимось, повен тиші на берегах, і на тремтливих лугах, і на імлистих гірських вершинах, тісниться самотність на його височинах, тісняться міста на його рівнинах, повен миру й війни, повен погідного світла людського життя-буття, але повен і тріскоту й гуркоту лиховісних пожеж, і нема кінця-краю, нема кінця-краю, ступай куди завгодно, ніде й кроку не ступиш, сон і краєвид поєдналися, і один в одному мерхнуть, і один в одному смеркнуть, обидва в чеканні, обидва в зажурі, пробудитися ладні обидва, спраглі зустріти того, хто ступить у них і принесе голос пробудження. І він також очікував, руки здійнявши, очікував разом зі сном і краєвидом, його погляд блукав по застиглих лугах, де паслась застигло худоба, він прислухався до німоти застиглих вогнів пожеж, і жоден птах не пролітав під застиглим шатром етеру; чимдалі вище палахкотіли пожежі у цій нерухомості й у непорушнім мовчанні наростав галас голосів розмаїтих, чимдалі глибшою туга ставала, завмирали сонця, й чимдалі важче і важче билося серце у мури безмежжя всередині і зовні… Ох, коли ж бо настане кінець? Де він, кінець? Коли ж буде випито чашу біди сповна? Чи дійде межі це мовчання, що глибшає й глибшає? І раптом здалося йому, ніби останню межу цю перейдено. Бо він побачив людські роти, сповнені жаху, роззявлені один до одного, і жодного звуку не чути було із тих сухих отворів, і ніхто вже нікого не розумів. У всіх повідбирало мову від усвідомлення своєї провини, всі усвідомили власну провину за власну безмовність; то була вже остання межа земного мовчання, то було вже останнє людське мовчання, й, бачачи це, він уже мало не закричав німим криком жаху. Та, ще бачачи це, ще, власне, цього й не побачивши, він вже нічого не бачив. Бо зненацька запала темінь, і все видиме щезло, щезло сяєво сну, щез краєвид, пощезли пожежі, пощезли люди, пощезли роти оті роззявлені, і настала ніч, ніч без часів, без світів, без звуків — порожня-порожнісінька чорнота, порожня ніч, позбавлена форми, позбавлена змісту; порожнім і чорним зробилось чекання, і змовкло навіть серцебиття, засмоктане порожнечею. Допито рештки буття. Він стояв на межі, стояв на межі долі, на межі випадковости, він стояв на межі, спорожніло його чекання, спорожніло його наслухання, спорожнів його погляд, спорожніло знання, але в цій порожняві, у цім