Читати книгу - "Остання любов президента"

— Звичайно, пам’ятаю, капітане! До речі, як вас звати?

— Іван.

— То що там в тебе, Ваню? — запитав я.

— Я знайшов Гусейнова, ви ж тоді цікавилися!

— Не може бути! — здивувався я. — І що він, у Києві?

— Так, у Києві. Продає холодильники! Запишіть телефон.

— Пишу!

— 288-33-12, фірма «Північ-плюс».

— Дай мені про всяк випадок ще раз номер свого телефону, бо я десь його загубив. Покличу тебе через місяць-другий на хрестини!

Звеселілим голосом капітан Мурко продиктував мені відразу три своїх телефони: службовий, домашній і в тещі. На цьому й розпрощалися.

Поклавши слухавку, я, несподівано засумував і вирячився на телефон Гусейнова. Пригадав Пішохідний міст, засипаний снігом, Труханів острів, старого, який витяг мене з ополонки, його землянку. Звичайно, мені було б дуже цікаво зустріти зараз Гусейнова, розпитати, чим він займався усі ці роки. Але перед початком розмови треба буде обов’язково зацідити йому в рило — та від усієї душі! Справжні друзі так не роблять. А я тоді думав, що ми справжні друзі!

— Сергію Павловичу. — В кабінет знову зазирнула Нілочка. — До вас прийшли від мера, Віктор Іванович, з приводу бетонного заводу на Оболоні. Приймете?

— Давай, — зітхнув я.

— Ой, ваша краватка з’їхала набік! — схвильовано прощебетала вона, швидко підійшла й поправила її.

108

Київ. Грудень 2015 року.

Побоювання Колі Львовича далися взнаки вже наступного дня. Компартія України разом із неокомуністами та неокомсомолом від самого ранку закидали посольство Російської Федерації квашеними яблуками й помідорами. Розпочали пікетування, але близько одинадцятої на допомогу росіянам прийшла Українська Партія Трудового Православ’я. Понад тисячу «трудовиків» узяли будинок посольства в подвійне оточення. Дехто приніс саморобні ікони з ликом новоспеченого великомученика Володимира. Співали псалми, молилися за його вічну пам’ять й інших жертв іудеїв. На Подолі почався мітинг Конгресу єврейських общин з вимогами змінити формулювання Синоду.

О дванадцятій годині я, відклавши усі зустрічі, зібрав на Банковій силовиків і зажадав негайного наведення порядку.

— Цілковиту мобілізацію сил! Усіх нестійких — під контролювання. Мерові Києва... — Я озирнувся, серед знайомих облич мера не було. — До речі, де він? — Я зупинив свій погляд на Колі Львовичу: — Знайдеш його і передаси: від завтрашнього ранку закрити для транспорту центр і район Російського посольства, організувати народні різдвяні гуляння, виступи колективів самодіяльності та всяку подібну лабуду! Всі пивоварні й горілчані заводи взяти за спонсорів святкувань. Щоб до старого Нового року країна не просихала! Зрозуміло? Не просихала, але поводилася пристойно! І щоб жодної НС, жодного серйозного злочину! Зрозуміло? Генерале Філін, усю верхівку кримінального світу — на Канарські острови за їхній же рахунок! Зрозумів?

Генерал слухав і кивав головою. Інші «кивали» очима.

Коли засідання скінчилось, я підкликав Колю Львовича та тихенько в нього запитав:

— Як ти гадаєш, весь цей фокус із канонізацією Леніна був розрахований на нас?

— На всіх, — прошепотів він, — але для нас він набагато небезпечніший, ніж для всіх інших!

— Послухай-но! Я даю тобі карт-бланш. Збирай нагальний комітет із протидії провокаціям. Працюватимеш тихо і неофіційно. Жодного висвітлення в ЗМІ. Коли що — відразу до мене. Я поговорю зі Свєтловим. Він вам допомагатиме.

— Свєтлова не треба, — почав благати Коля Львович.

— Чому?

— За ним слідкує безліч різних сил. Він виведе на наш комітет і росіян, і неросіян!

— Так?! Гаразд! Тоді працюй самотужки! Завтра вранці чекаю тебе з планом дій!

Як тільки я залишився сам, якась невимовна важкість лягла мені на плечі, і я звалився на диван майора Мельниченка. На мене тиснули сумніви і розгубленість. Мені здавалося, що спокій назавжди залишає моє і без того тривожне життя.

На вулиці йшов сніг. Крупний і лапатий. На вулиці була безрадісна зима, але тільки я помічав її безрадісність. Усім іншим, здавалося, вона подобалася.

— Вам треба відпочити, — біля самого вуха прошелестів помічників голос.

Я перелякано розплющив очі. Лаятись і кричати на нього в мене не було ні сил, ні бажання.

— Виклич машину. Поїдемо на Десятинну.

— Буде виконано. Тут вам конверт від генерала Свєтлова.

Я взяв конверт, дістав звідти записку розміром із чверть стандартного аркуша.

«Пане президенте! Погані новини краще передавати через когось. Вашого спеціаліста зі стресу знайшли повішаним у лісі під Луцьком. Якби не зав’язані за спиною руки, можна було б вважати, що це самогубство.

Завжди радий Вам служити».

«От і маєш, — журно подумав я. — Вже більше я ніколи не дізнаюся, який зв’язок між городом під Тернополем, моїм стресом і трансгенною картоплею!»

109

Київ. Грудень 1986 року.

Уже другий тиждень валить сніг. Усюди лежить білий м’який килим. Уранці, коли ще зовсім темно, риплять широкі лопати двірників. Вони прорізають у снігу доріжки та стежки. Мій балкон затрусило снігом аж до перил. Але це, взагалі-то, не важливо. Двері на балкон утеплені ватою і заклеєні, тож потрапити туди я зможу лише навесні, десь у березні-квітні.

Мати пішла на роботу. В неї там якісь неприємності, але вона мені нічого не розповідає. Щось трощиться у цій країні. Занадто вона вже велика. Лише краєчком вуха я почув одну материну телефонну розмову, з якої зрозумів, що два вагони з якимось деталями з Казані не доїхали до Києва. Ці вагони розшукують уже кілька днів. Через них простоює якась виробнича лінія. Зрозуміло, що безлад. Але тут я нічим не можу допомогти. Усе, що від мене залежало, я зробив: дозволив поступити себе в інститут. Тепер до мене жодних претензій. Тепер я — правильний радянський студент. У міру нехлюй, у міру молодий спеціаліст.

Але сьогодні я буду нехлюєм. Сьогодні ми з Давидом Ісааковичем і отцем Василієм ідемо на Труханів острів поплавати у ополонці. До речі, на моїх одногрупників, вірніше — одногрупниць, факт мого моржування справив величезне враження. У моїй групі дев’ять дівчат і троє хлопців. Обидва мої одногрупники вступили за направленнями з колгоспів. Їм треба було лише скласти іспити на «трійки», щоб вступити. Мені також. Проте дівчата старалися, мліли над підручниками. Вони й досі стараються. Щось конспектують, зубрять. У нас трьох — спрощений підхід до навчання. Ми готуємося лише до сесії. І подорожі на виробництво мені особисто подобаються. Подобаються також верстати-естрактори, з допомогою яких готують різні харчові