Читати книгу - "Сирітський потяг"

— Фе, я радше накладу на себе руки.

На обличчі Лорі з’являється її тхоряча усмішка.

— Не поспішайте радіти, — додає Моллі. — Ви ще не бачили моє нове тату.

— Не може бути.

Моллі подобається залишати Лорі в невіданні, тож вона просто знизує плечима. Може бути, а може й ні.

Лорі хитає головою.

— Перегляньмо твої папери.

Моллі простягає їй свої форми звіту про відпрацювання громадських робіт, старанно заповнені й датовані, а також таблицю із зазначенням годин, з необхідними підписами.

Лорі переглядає папери.

— Чудово. А таблицю хто склав?

— А як ви думаєте?

— Справді? — Лорі випинає нижню губу і шкрябає щось на шапці форми. — Тож ти закінчила?

— Що саме?

Лорі насмішкувато дивиться на неї.

— Наводити лад на горищі. Хіба ти не це мала робити?

Точно. Наводити лад на горищі.

На горищі таки наведено лад. Кожнісінька річ була витягнута з кожнісінької коробки й обговорена. Деякі речі принесено вниз, а ті, що вже неможливо врятувати, викинуто геть. Це правда, що більшість із них повернулися в коробки й досі на горищі. Але тепер постільна білизна акуратно складена; крихкі предмети дбайливо обгорнуті. Моллі позбулася коробок нестандартного розміру чи форми, а також тих, що вже зіпсувалися, й замінила їх на нові товстостінні картонні коробки, однаково квадратні. На кожній тепер є напис із місцем і датою, поставлений чорним маркером, і всі вони акуратно складені в хронологічному порядку під дахом. Там тепер навіть є як ходити.

— Так, це закінчено.

— Багато можна встигнути за п’ятдесят годин, так?

Моллі киває. Ви навіть не уявляєте, думає вона.

Лорі розгортає теку на столі перед нею.

— Отож погляньмо… вчитель залишив записку.

Раптово стривожившись, Моллі нахиляється вперед. От чорт, що цього разу?

Лорі злегка піднімає аркуша, читаючи написане.

— Якийсь містер Рід. Соціальні науки. Каже, ти виконала його завдання… «Проект про переправлення». Що це таке?

— Просто доповідь, — відповідає вона обережно.

— Гм… ти записала інтерв’ю з дев’яносторічною вдовою… це та пані, в якої ти відпрацьовувала години, так?

— Вона дещо мені розказала. Нічого такого.

— Ну, містер Рід іншої думки. Він каже, що ти перевищила очікування. Він номінує тебе на якусь нагороду.

— Що?

— На національному конкурсі робіт з історії. Ти про це не знала?

Ні, вона про це не знала. Містер Рід навіть ще не повернув їм роботи. Вона хитає головою.

— Що ж, тепер знаєш. — Лорі складає руки на грудях і відкидається на спинку стільця. — Захопливо, еге ж?

Моллі почувається так, наче в неї сяє шкіра, наче її облили теплим медом. Вона відчуває, як на її обличчі з’являється широка усмішка, й має докладати зусиль, щоб зберігати спокій. Вона примушує себе знизати плечима.

— Та я напевно її не отримаю.

— Може, й ні, — погоджується Лорі. — Але, як кажуть на церемонії «Оскар», бути номінованим — це честь.

— Хай не брешуть.

Лорі всміхається, і Моллі, не спроможна стриматися, всміхається у відповідь.

— Я пишаюся тобою, Моллі. Ти робиш успіхи.

— Ви просто раді, що я не в колонії. Вам би це зарахували за провал, так?

— Так. Втратила б премію.

— Довелося б продати свій «лексус».

— Ага. Уникай неприємностей, добре?

— Постараюся, — каже Моллі. — Нічого не обіцяю. Ви ж не хочете, щоб ваша робота стала занадто нудна?

— До цього ще далеко, — заспокоює Лорі.

У будинку все працює мов годинник. Террі й далі притримується свого розпорядку, а Моллі долучається там, де може, — завантажує прання, розвішує випране на шворці, смажить овочі або готує інші здебільшого овочеві обіди для Вівіан, яка, здається, не проти додаткових витрат і відсутності живих створінь у меню.

Після деяких пристосувань Джек поліпшив своє ставлення до того, що Моллі тепер живе у Вівіан. По-перше, тепер вони можуть бачитися без осудливих поглядів Діни. По-друге, сюди приємно приходити. Вечорами вони сидять на ґанку в старих плетених кріслах Вівіан і споглядають, як небо стає рожеве, лавандове й червоне, як кольори течуть у їхній бік через бухту — неймовірна жива акварель.

Якогось дня, шокуючи і дивуючи всіх, крім Моллі, Вівіан оголошує, що хоче купити комп’ютер. Джек телефонує до постачальника телефонних послуг, щоб дізнатися, як встановити в будинку вай-фай, а тоді береться за пошук модема й бездротового маршрутизатора. Обговоривши різноманітні варіанти, Вівіан — що, як усім відомо, ніколи не торкалася електронної клавіатури, — вирішує замовити такий самий матовий сріблястий тринадцятидюймовий лептоп, як у Моллі. Насправді вона й не знає, що буде на ньому робити — хіба що знаходити інформацію й, може, читати «Нью-Йорк таймс».

Доки Вівіан зазирає з-над її плеча, Моллі відкриває сайт, заходить на свою сторінку: клац, клац, номер кредитки, адреса, клац, гаразд, безплатне доставлення?

— Коли його привезуть?

— Погляньмо… від п’яти до десяти робочих днів. Може, трішки пізніше.

— А можна скоріше?

— Звісно. Але це трохи більше коштуватиме.

— На скільки більше?

— Ну, за двадцять три долари його привезуть за день чи два.

— Напевно, в моєму віці немає сенсу чекати, правда ж?

Щойно привозять лептоп, цей гладенький квадратний космічний корабель із сяйливим екраном, Моллі допомагає Вівіан його налаштувати. Вона додає в закладки сторінку «Нью-Йорк таймс» та «Американської асоціації пенсіонерів» (чом би й ні?) й реєструє для неї електронну пошту (DalyViv@gmail.com), хоча їй важко уявити, що Вівіан нею користуватиметься. Вона показує Вівіан, як відкрити огляд функцій комп’ютера, який та сумлінно переглядає, у процесі сама себе перевіряючи: «Ох, так ось воно що. Просто натискаєш кнопку — ох! Ясно. Сенсорна панель. Де тут сенсорна панель? От я дурко, ось же вона».

Вівіан швидко вчиться. Незабаром лише кількома швидкими змахами руки вона відкриває цілу громаду колишніх пасажирів сирітських потягів та їхніх нащадків. Близько сотні з двохсот тисяч дітей, що побували на таких потягах, іще живі. Про них є книжки й статті в газетах, вистави та присвячені їм події. У Конкордії, штат Канзас, працює Національний музей сирітських потягів. Він має вебсайт із розповідями від колишніх маленьких пасажирів, фотографії та сторінку з «Популярними запитаннями». («Популярні запитання? — дивується Вівіан. — Популярні серед кого?») Існує група, що називається «Пасажири сирітських потягів із Нью-Йорка»; небагато й досі живих колишніх пасажирів та їхні численні нащадки щороку з’їжджаються в місто Літтл-Фолс, що в Міннесоті. Товариство допомоги дітям і притулок міста Нью-Йорка мають вебсайти з посиланнями на джерела інформації та архіви. Крім цього, розвинувся цілий напрям досліджень життя предків — дочки та сини літають у Нью-Йорк, тримаючи в руках пам’ятні альбоми, відшукуючи договори про опіку, фотографії, свідоцтва про народження.

З допомогою Моллі Вівіан реєструється в інтернет-книгарні й замовляє книжки. Вийшли десятки дитячих розповідей про потяги, але по-справжньому її цікавлять документи, артефакти, самостійно видані розповіді, кожна з яких — свідчення, сповідь. Багато таких