Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

Але потім у його справи втрутилася Лінні Мей і зіпсувала гойдалку.

* * *

У Бріллів на ґанку стояла страшна біла залізна штукенція з гострими краями, що дряпали спину, — іржава та ще й скрипуча. Місіс Брілл гойдалася на ній ще маленькою дівчинкою. І судячи з того, як вона про це розповідала, було зрозуміло, що ту дівчинку вона дуже любила і спогади про щасливе дитинство були для неї дуже важливими. Тому із залізним монстром довелося змиритися.

Брілли переїхали звідси у квартиру, тож гойдалку залишили на ґанку. Місіс Брілл своїм тоненьким і сумним голоском просила наглядати за нею, і Джуніор їй у відповідь обіцяв: «Звичайно, мем!».

Проте щойно вони поїхали, він відразу ж її зняв. Він хотів просте дерев’яне сидіння медового кольору, зі спинкою і підлокітниками. Сама гойдалка мала висіти на спеціальних мотузках, білих і м’яких, приємних на дотик і безшумних — хіба що з таким звуком, як на яхті, коли опускають вітрила. Він бачив таку гойдалку в рідному місті у містера Мюльдунса. Цей чоловік був керівником на шахті, і біля його будинку був величезний ґанок із лакованою підлогою, сходами і гойдалкою.

Однак Джуніор не міг знайти таку вже готову гойдалку, тому він її замовив. Коштувала вона чимало, але дружині про це він не сказав. Лінні дуже хвилювалася через гроші: вони взяли будинок у кредит, і грошей було обмаль. Але Джуніор сказав:

— Це не має значення. Я нізащо у світі не житиму у будинку, де на ґанку стоїть жахлива біла гойдалка.

Гойдалка приїхала без лакового покриття, оскільки Джуніор хотів сам контролювати нанесення відповідного відтінку. Його найкращий працівник Юджин мав завершити роботу. Інший робітник прикріпив мотузку до важких мідних кріплень, він розбирався у таких речах, а тому навіть присвиснув, побачивши мідь. Але що ж — у Джуніора були свої запаси, а те, що йде війна — то не його провина. Гойдалку нарешті повісили, дерево виблискувало на сонці, а білі мотузки не видавали при гойданні жодних звуків — Джуніор був щасливий. Уперше його мрія втілилася у життя саме так, як він хотів.

Лінні майже не приходила до будинку, її не захоплював переїзд так, як Джуніора. Він цього зрозуміти не міг. Більшість жінок стрибали б до стелі від радощів! А їй усе було не так: занадто дорого, гордовито і далеко від подруг. Ну нічого, вона переїде і сама все зрозуміє, а поки навіщо витрачати зусилля і в чомусь переконувати? Але коли повісили гойдалку, Джуніор захотів, щоб вона її побачила. Наступної неділі він запропонував заїхати разом із дітьми до будинку після церкви, він не сказав про гойдалку, хотів зробити сюрприз. Натомість повідомив, що до переїзду залишилося кілька тижнів, тому Лінні може привезти деякі речі.

— Ну що ж, добре, — погодилася Лінні.

Але після церкви вона почала шукати якісь причини, аби не їхати. Спочатку сказала, що їм треба поїсти, потім — що хоче переодягнутися.

— Їдь у тому, що на тобі, — сказав він.

Однак подумав, що після переїзду треба буде поговорити з дружиною щодо її вбрання. Той одяг, який вона звикла носити, навряд чи пасуватиме до будинку. Вона все шила сама — і собі, і дітям — постійно щось мішкувате і безформне.

Але Лінні відказала:

— Не тягати ж брудні коробки у чистому одязі.

Тому Джуніор чекав, поки вона перевдягалася сама і перевдягала дітей. Сам він залишився у недільному костюмі. Сусіди, які могли слідкувати за ними з вікон, мали бачити лише Джуніора лише з найкращого боку.

У машині Меррік сіла між Лінні та Джуніором, а Ред — у мами на колінах. Джуніор вибрав маршрут через найкрасивіші вулиці, щоб показати їх Лінні. Це був квітень, усе розцвітало — азалії, рододендрони, магнолії. Коли вони під’їхали до будинку Бріллів — тобто уже будинку Вітшенків! ― він показав їй білий кизил.

— Коли ми переїдемо, — сказав він Лінні, — ти зможеш посадити тут троянди.

— Але троянди не ростимуть на подвір’ї! Тут затінок, — відмахнулася Лінні.

Джуніор нічого не сказав. Він зупинився біля парадного входу, хоча логічніше було б із речами під’їхати до задніх дверей. Вийшов із машини, почекав, поки Лінні виведе дітей, і спробував подивитися на будинок очима дружини. Він повинен їй сподобатися! Будинок наче промовляв: «Ласкаво просимо», «Для сім’ї» або «Тут живуть достойні люди». Але Лінні відразу пішла до кузова по коробки.

— Та забудь про них на хвилину, — сказав Джуніор. — Ми їх потім візьмемо. Ходімо, краще я покажу тобі наш будинок.

І Джуніор легенько підштовхнув її вперед. Меррік взяла батька за руку, а Ред плівся позаду з машинкою.

— Дивися, Джуніоре, вони залишили меблі для ґанку, — сказала Лінні.

— Я казав тобі про це, — відповів він.

— Вони взяли з тебе гроші?

— Ні, сказали, що я можу їх собі залишити просто так.

— Дуже мило з їхнього боку.

Джуніор не хотів казати про гойдалку, чекав, поки вона сама помітить. На якусь мить він подумав, що вона не помітить — Лінні буває дуже неуважною, але раптом вона зупинилася.

— Ох, — сказала дружина, — яка гарна гойдалка, Джуніоре.

— Тобі подобається?

— Я тепер розумію, чому ти був так проти залізної гойдалки.

— Дерев’яні зручніші, — Джуніор обійняв дружину за талію і притягнув ближче.

— У який колір ми її пофарбуємо? — запитала раптом Лінні.

— Що?

— Давай у блакитний?

— Блакитний?!

— Так, я думаю, світло-блакитний… Я не знаю, як цей відтінок називається, темніший від блакитного, і світліший від синього. Такий середній відтінок, розумієш?.. Шведський блакитний, є такий? Або датський. Ні, якось не так. У тітки Луїз, дружини мого дядька Ґая, була гойдалка такого кольору, про який я кажу. Вони жили у Спрус Пайн, у маленькому милому будиночку. Така гарна пара, я завжди хотіла, щоб мої батьки були такими. Ти ж знаєш, які у мене батьки… А тітка Луїз і дядько Ґай були дружніми, проводили багато часу на вулиці, любили веселощі, шкода, що у них не було дітей, я хотіла б бути їхньою дитиною. Улітку вони сиділи удвох на такій гойдалці щовечора, і вона була такого красивого блакитного кольору. Може, він називається середземноморський блакитний? Джуні, ти не знаєш, є такий колір?

— Лінні Мей, — сказав Джуніор, — гойдалка уже пофарбована.

— Справді?

— Тобто, покрита лаком. Вона уже готова і такою і залишиться.

— Але Джуні, любий, давай пофарбуємо її у блакитний! Будь ласка, я не знаю, як описати цей колір, мабуть, небесний, але якщо говорити про звичне небо, а не таке синє, як влітку. Може, морської води чи блідо-блакитний…

— Шведський, — процідив Джуніор.

— Що?

— Шведський відтінок, ти правильно сказала. Я чудово знаю, бо у кожному чортовому дворі у Спрус Пайн стояли меблі відтінку