Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

якимись наркотиками. Усі її почуття, окрім слуху й зору, були майже паралізовані, вона бачила авта й виразно, несамовито гостро чула рев моторів, і це було нестерпно. Візник безперервно базікав, намагаючись показати їй місця, звідки було видно перегони. Ліліан його не чула, вона нічого не чула, окрім реву моторів. Хтось спробував затримати бричку і щось їй сказати. Вона не зрозуміла його слів, але попросила зупинитися. Вона думала, що той має якусь звістку від Клерфе. Італієць у білому костюмі, з маленькими чорними вусиками, запрошував її на вечерю.

– Що? – поцікавилася вона, не розуміючи, що він мав на увазі. – А що далі?

Чоловік усміхнувся.

– Може бути й щось більше. То залежить від вас.

Вона не відповіла. Відвела очі. Він нічого не знав про Клерфе.

– Далі! – квапила вона візника. – Швидше!

– Такі джентльмени ніколи не мають грошей, – пояснив візник. – Ви добре зробили, позбувшись його. Хтозна, може, ще мусили б заплатити за нього. Старші пани більше гідні довіри.

– Швидше! – сказала Ліліан. – Дуже прошу!

Їзда тягнулася без кінця, перш ніж вони зупинилися перед лікарнею. Дорогою Ліліан дала собі силу-силенну всіляких обітниць. Вона була переконана, що виконає їх. Вона не поїде, вона залишиться, вона вийде заміж за Клерфе, аби лише він жив! Вона давала ці обітниці, не думаючи, автоматично, так, як кидають камінці в ставок.

– Пан Клерфе в операційній, – сказала сестра в приймальній кімнаті.

– Ви можете мені сказати, наскільки серйозно він поранений?

– На жаль, мадам… Ви мадам Клерфе?

– Ні.

– Родичка?

– Яке це має значення?

– Нічого, мадемуазель. Тільки з тією різницею, що після операції буде дозволено відвідати його лише на хвилину найближчій рідні.

Ліліан здивовано глянула на медсестру. Може, варто сказати, що вона заручена з Клерфе? Який абсурд!

– Його оперують? – поцікавилася.

– Так виглядає, інакше б не лежав у операційній.

«Одна з тих, які мене не зносять», – подумала Ліліан з роздратуванням. Вона мала вже досвід з медсестрами.

– Я можу почекати? – поцікавилася Ліліан. Медсестра показала їй на лавку. – Тут нема залу очікування? – запитала Ліліан.

Медсестра показала на двері. Ліліан зайшла до приміщення, де росли натомлені декоративні рослини, лежали старі ілюстровані журнали, і мухи дзижчали довкола липучки, що звисала над столом зі стелі. Ревіння моторів долинало й сюди, хоч і було приглушеним, наче десь далеко скаженіли барабани.

Час став липким, як та липучка, на якій мухи вмирали повільною смертю в муках. Ліліан вдивлялася в розтріпані журнали, відкривала їх і закривала, пробувала читати, але не могла, вставала й підходила до вікна, сідала знову. У покої висів запах страху, який добувався тут з безлічі людей за тривалий час. Вона пробувала відчинити вікно, але відразу його затраснула, бо рик двигунів миттєво увірвався всередину зі ще більшою силою. Небавом увійшла жінка з дитиною. Дитина почала плакати, жінка розстібнула блюзку й нагодувала її. Немовля голосно цямкало, а потім заснуло. Жінка несміливо усміхнулася до Ліліан і застібнулася.

За кілька хвилин сестра відчинила двері. Ліліан устала, але та не звернула на неї уваги й кивнула жінці з дитиною, щоб та вийшла. Ліліан сіла знову. Враз напружила слух. Щось змінилося. Відчувала це в потилиці. Напруженість спала, неначе щось ослабло. За хвилю вона зрозуміла, що то тиша. Затихнув рик двигунів. Перегони закінчилася.

За чверть години Ліліан побачила, що під’їжджає і зупиняється відкрите авто з тренером і двома механіками. Медсестра ввела їх до залу очікування. Вони стояли з опущеними головами.

– Уже щось відомо? – запитала Ліліан.

Тренер показав на наймолодшого механіка.

– Він був при тому, як його витягнули.

– У нього кров текла з рота, – сказав механік.

– З рота?

– Так. Виглядало на кровотечу.

Ліліан поглянула на нього. Що за жахлива помилка! Кровотеча була її сферою, а не Клерфе.

– Яким чином він міг дістати кровотечу? – поцікавилася.

– Кермо врізалося йому в огрудину, – сказав механік.

Ліліан повільно похитала головою.

– Ні, – сказала вона. – Ні!

Тренер підійшов до дверей.

– Я погляну, де лікар.

Ліліан чула, як він провадить розмову з сестрою. Їхні голоси відзвучали, і знову настала гаряча тиша, в якій дихали обидва механіки, і дзижчали мухи.

Повернувся тренер. Зупинився в дверях. Його очі здавалися незвичайно білими на тлі загорілого обличчя. Кілька разів він порухав вустами, перш ніж нарешті промовив:

– Клерфе помер.

Механіки витріщили на нього очі.

– Його оперували? – поцікавився молодший механік. – Напевно погано його прооперували.

– Його не оперували. Він помер раніше.

Усі троє поглянули на Ліліан. Вона не рухалася.

– Де він? – поцікавилася нарешті.

– Його готують.

– Ви його бачили? – поцікавилася вона з великим зусиллям. Кивнув. – Де він?

– Краще, щоб ви його тепер не бачили, – відказав тренер. – Завтра зможете побачити.

– Хто так сказав? – поцікавилася Ліліан холодним голосом. – Хто так сказав? – повторила.

– Лікарі. Ви б його не розпізнали. Краще приходьте завтра. Можемо завезти вас до готелю.

Ліліан підвелася.

– Чому я б його не розпізнала?

Тренер помовчав.

– Обличчя, – нарешті пояснив він, – сильно понівечене. Кермо зім’яло йому огрудину. Лікар вважає, що він нічого не відчував. Це настало миттєво. Він відразу знепритомнів і вже не отямився. Думаєте, – сказав голосніше, – що нас це не потрясло? Ми знали його довше, ніж ви!

– Так, – відказала Ліліан. – Ви знали його довше, ніж я.

– Я не те мав на увазі. Я мав на увазі, що це завжди так, коли хтось умирає: раптом його нема. Він уже нічого не промовить. Хвилину тому ще був, а потім раптом його нема. Хто ж це може збагнути? От я й кажу, що й нам нелегко. Стоїш і не можеш нічого второпати. Розумієте, що я маю на думці?

– Так, розумію.

– Тоді ходімо з нами, – мовив тренер. – Відвеземо вас до готелю. Вистачить на сьогодні. Завтра ви зможете його побачити.

– А що я робитиму в готелі? – запитала Ліліан.

Вони знизали плечима.

– Раджу вам викликати лікаря, щоб дав вам заспокійливий укол. Сильний заштрик, щоб ви спали собі до ранку. Ходімо! Тут не можна вже нічого зробити. Він не живе. Ми всі не можемо вже нічим зарадити. Коли хтось помер, то кінець, не можна вже нічого зробити. – Він ступив на крок ближче й поклав їй руку на плече. – Ходімо! Мені це знайоме. Господи, таке для мене не вперше! Але, до дідька, це завжди вперше!

21

Ліліан прокинулася з опарів сну. Якусь хвилю не мала контакту зі світом, потім відчула гострий біль, в одну мить сіла на ліжку й роззирнулася. Як вона тут опинилася? Повільно пригадувала собі – пізній, убивчий полудень, блукання містом, ранній вечір, лікарню,