Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

Вона змусила мене встати й удруге застерегла, щоб не розмовляв і не відходив від неї. М’яко взяла мене за руку, як дитину, і попрямувала до масиву темних обрисів будинків. Ми були на брукованій вулиці. Жорсткі річкові камені були встромлені сторч у землю. Нерівний тиск створив нерівні поверхні. Здавалося, що укладальники бруківки слідували рельєфу землі, не намагаючись його вирівняти.

Будинки являли собою великі білені одноповерхові запилюжені споруди з черепичними дахами. Скрізь тихо блукали люди. Темні тіні всередині будинків справляли на мене враження цікавих, але наляканих сусідів, що пліткують під дверима. Також видно було пласкі гори навколо міста.

Всупереч усьому, що відбулося зі мною за весь час моїх сновидінь, мої розумові процеси не постраждали. Мої думки не витісняло силою подій уві сні. А мої розрахунки підказували мені, що я в сонній версії міста, де жив дон Хуан, але під іншою назвою. Моя цікавість досягла піку. Я дійсно був з тією, що кидає виклик смерті, у її сні. Але чи був це сон? Сама вона казала, що так. Я хотів роздивитися все, бути надміру пильним. Хотів випробувати все баченням енергії. Я почувався збентеженим, але жінка міцніше стиснула мою руку, ніби подаючи сигнал, що згодна зі мною.

Досі почуваючись до абсурдного сором’язливо, я машинально виголосив намір побачити. У заняттях сновидіннями я постійно вживав фразу: «Хочу бачити енергію». Іноді я мусив повторювати її знову й знову, доки отримував результати. Цього разу, коли я почав повторювати це у своїй звичній манері в місті зі сну цієї жінки, вона розсміялася. Її сміх був подібний до глибокого, самозабутнього утробного реготу дона Хуана.

— Що смішного? — спитав я, трохи заражений її веселістю.

— Хуан Матус недолюблює прадавніх магів загалом і мене зокрема, — сказала двійка між нападами сміху. — Усе, що нам треба, аби бачити у своїх снах, це вказати мізинцем на предмет, який ми хочемо побачити. Змусити вас горлати в моєму сні — це його спосіб надіслати мені вісточку. Мушу визнати, він справді дотепник.

Вона змовкла на мить, а тоді тоном одкровення додала:

— Звісно, якщо горлати, як придурок, це теж подіє.

Чаклунське почуття гумору надміру спантеличило мене.

Вона так жорстко сміялася, що, здавалося, не здатна була продовжувати нашу прогулянку. Я почувався ідіотом. Заспокоївшись і знов набувши цілковитої холоднокровності, вона чемно повідомила мені, що в її сні я можу вказувати на все, що хочу, включно з нею самою.

Мізинцем лівої руки я вказав на будинок. У тому будинку енергії не було. Він був як і будь-який інший предмет зі звичайного сну. Я вказував на все навколо себе з тим самим результатом.

— Вкажіть на мене, — закликала мене вона. — Ви повинні підтвердити, що це і є метод, яким користаються сновидці, аби бачити.

Вона беззаперечно мала рацію. Це був той метод. Щойно я вказав пальцем на неї, вона перетворилася на згусток енергії. Дуже мальовничий згусток енергії, мушу додати. Її енергетична форма була саме такою, як і описував дон Хуан: схожа на величезну морську мушлю, загорнуту всередину вздовж западини, що тяглася по всій її довжині.

— Я єдина істота, що продукує енергію в цьому сні, — сказала вона. — Тож з вашого боку буде правильним просто роздивлятися все.

Тієї миті я вперше був ошелешений грандіозністю жарту дона Хуана. Він справді додумався привчити мене до криків уві сні, щоб я горлав у приватному сновидінні тієї, що кидає виклик смерті. Цей підхід здався мені настільки кумедним, що з мене задушливими хвилями хлинув сміх.

— Продовжимо нашу прогулянку, — м’яко сказала жінка, коли в мені більше не лишилося сміху.

Тут було лише дві вулиці, які перетиналися: кожна мала три квартали. Ми пройшли обидві від початку до кінця і не раз, а чотири рази. Я все роздивлявся й дослухався своєю увагою сновидіння до будь-яких шумів. Їх було дуже мало, лише собаки гавкали вдалині, або ж люди шепотілися, коли ми проходили повз.

Собачий гавкіт пробудив у мені незнайому й глибоку тугу. Я мусив зупинитися. Шукаючи полегшення, притулився плечем до стіни. Дотик до стіни став шоком для мене — не тому, що вона була незвичайною, а тому, що притулився я до твердої стіни, такої ж, як і будь-яка інша стіна, якої я колись торкався. Я відчув це вільною рукою. Провів пальцями по грубій поверхні. Це справді була стіна!

Її приголомшлива справжність миттєво поклала край моїй тузі й відновила мою цікавість до спостереження за всім. Я шукав зокрема тих рис, що могли перекликатися з містом, баченим мною вдень. Утім, як би пильно я не придивлявся, все було безуспішно. У тому місті була площа, але перед церквою, навпроти портика.

У місячному сяйві гори навколо міста були ясно видимі й майже впізнавані. Я намагався зорієнтуватися, споглядаючи місяць і зорі, наче перебував в узгодженій реальності повсякденного життя. Місяць перебував на ущербі — може, за день по тому, як був повним. Він стояв високо над обрієм. Певно, було між восьмою й дев’ятою вечора. Праворуч від місяця я бачив Оріон, дві головні зірки якого, Бетельгейзе та Рігель, утворювали пряму горизонтальну лінію з місяцем. Я вирішив, що має бути початок грудня. У моєму світі був травень. У травні Оріона ніде не видно о цій порі. Я дивився на місяць так довго, як міг. Нічого не змінювалося. Наскільки я міг судити, це був просто місяць. Розбіжність у часі дуже схвилювала мене.

Знову роздивляючись південний обрій, я подумав, що міг би розрізнити пік у формі дзвона, видимий з тераси дона Хуана. Далі я спробував з’ясувати, де міг бути розташований його будинок. На мить мені здалося, що я знайшов його. Я був настільки заінтригований, що висмикнув руку з жінчиної руки. Раптом мене охопила страшенна тривога.

Я знав, що маю повернутися до церкви, бо якщо я цього не зроблю, то просто помру на місці. Я розвернувся й кинувся до церкви. Жінка швидко схопила мене за руку й поспішила за мною.

Коли ми бігом наближалися до церкви, я усвідомив, що місто в цьому сновидінні розташоване позаду церкви. Якби я зважив на це раніше, можливо було б зорієнтуватися. А зараз я більше не мав уваги сновидіння. Усю її було зосереджено на архітектурних і орнаментальних деталях задньої стіни церкви. Я ніколи не бачив цієї частини будівлі в повсякденному житті й подумав, що якби міг зберегти її риси в