Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Я розумію, що то була трагічна випадковість. Я завжди це розуміла. І також розумію, що ти ладен зробити все, аби переписати минуле — це видно з того, що і як ти робив увесь цей час. І, так, я визнаю, що коли ти приходив до мене тоді, я була зла, налякана і самотня, але я ніколи насправді не вважала, що у твоїх діях того страшного вечора був якийсь лихий намір. Це була одна з таких страшних і несправедливих речей, які часом трапляються, і коли ти приходив, я все на тебе вивалила, — вона зробила паузу, а коли заговорила знов, то в голосі її чулося щось дуже подібне на добросердечність: — Тепер усе гаразд, з дітьми все гаразд також. Ми вижили. З нами все окей.

Довсон відвернувся убік, і вона дочекалася, доки він знов зустрінеться з нею поглядами.

— Я прийшла сказати, що тобі більше не потрібне моє прощення, — чітко, по словах вимовила вона. — Але я розумію, що тобі й не про це йшлося весь цей час. Тобі йшлося не про мене чи мою сім’ю, а про тебе самого. Справа завжди була в тобі. Ти надто довго тримався за цю жахливу помилку, і якби ти був моїм сином, то я би порадила тобі відпустити її, бо тепер саме час. Тому — відпусти це, Довсоне, воно більше не твоє. Зроби це для мене.

Вона пронизливо дивилася на нього, намагаючись впевнитися, що він усе зрозумів, а тоді розвернулася й пішла геть. Віддаляючись, вона лавірувала поміж надгробків, аж доки не щезла з поля зору, й Довсон непорушно дивився їй услід.

18

Аманда керувала на автопілоті й навіть не помічала млявості недільного дорожнього руху. Родинні автомобілі й джипи — деякі з човнами на причепах — заполонили шосе, повертаючись додому після вихідних на пляжах.

Дорогою Аманда не могла уявити, як приїде додому й вдаватиме, що кількох останніх днів просто не було. Вона розуміла, що про них нікому не можна розповідати, але в той же час — і це було дивно — не відчувала провини через усе, що сталося. Якщо й непокоїло її щось, то лише жаль — вона розуміла, що варто було б все зробити інакше. Якби вона знала з самого початку, як скінчаться їхні вихідні, то лишилася би з Довсоном допізна у перший день і не відверталася би, коли зрозуміла, що він хоче її поцілувати. Вона зустрілася би з ним і в п’ятницю — і начхати, як хитро довелося би брехати матері — і все би віддала, аби всю суботу провести в його обіймах. Зрештою, якби вона віддалася почуттям швидше, то й субота могла би завершитися інакше. Можливо, вона відкинула би заборони, накладені на неї подружньою обітницею. І вона ж майже відкинула їх. Коли вони танцювали у вітальні, Аманда тільки й думала про те, щоби дозволити йому кохати її й кохатися з нею, і коли вони поцілувалися, точно знала, що буде далі. Вона жадала його так само, як колись давно.

Вона б вірила, що зможе пройти крізь це. Вона б вірила, що, коли вони перетнуть поріг спальні, її марного життя не існуватиме — хоч би й тільки на одну ніч. Навіть коли він роздягав її й ніс до ліжка, вона розмірковувала, чи зможе відмежуватися від того, що є заміжньою жінкою. Але як би їй не хотілось бути кимось іншим тієї ночі, кимось вільним від зобов’язань й обіцянок, як би вона не жадала Довсона, Аманда знала, що от-от перетне межу, повернення звідти вже не буде. Незважаючи на вимогливість його дотиків й таке бажане відчуття тілесної близькості, вона не могла остаточно віддатися на волю почуттів.

Довсон не сердився за це — натомість він тримав її якомога ближче, перебирав пальцями її волосся, цілував її щоки й шепотів, що ні до чого не зобов’яже її, що не конче зараз робити цей крок, що його ставлення до неї не зміниться, що би там не було.

І вони лежали так, доки небо не стало світлішати й втома не знесилила їх обох. У досвітню годину вона нарешті заснула, заколисана його руками. І коли вранці прокинулася, то найперше хотіла торкнутися Довсона, але тоді його вже не було поряд.

* * *

У барі гольф-клубу, коли раунд давно закінчився, Френк махав барменові, аби той дав йому ще одну пляшку пива; він і не помітив, якими поглядами бармен обмінявся при цьому з Роджером. Останній же знизав плечима, бо на той момент давно вже перейшов на дієтичну колу. Бармен неохоче виставив перед Френком пляшку, і Роджер нахилився ближче, аби перекричати гамір. За останню годину людей там значно побільшало — тепер і стати ніде було

— і останній інінґ матчу добігав кінця.

— Ти пам’ятаєш, що я їду сьогодні вечеряти з Сюзан, тому підкинути тебе додому не зможу. А тобі самому за кермо тепер зась.

— Ага, знаю.

— Може, таксі тобі викликати?

— Давай гру додивимося. А тоді я щось придумаю, гаразд? — Френк підняв пляшку й зробив довгий ковток, не відриваючи скляних очей від екрану.

* * *

Ейбі сидів у кріслі коло братового ліжка й дивувався, чому Тед живе в такому сральнику. Тут все смерділо відразливою мішаниною забутих підгузків, плісняви й бозна-чого ще — певно, тут щось-таки здохло. А як зважити на маля, що постійно верещало, й Еллу, яка гасала хатою, наче переляканий привид, то було навіть дивно, що Тед не збожеволів сильніше, ніж збожеволів.

Ейбі не до кінця розумів, нащо він тут сидить. Тед майже весь день пролежав непритомний — з тої самої миті, як повалився додолу дорогою до пікапа. Коли він підняв його й потяг до хати, Елла заволала, що треба везти його назад до лікарні.

Якби Тедові стало гірше, то, певно, так би він і вчинив, але лікарі мало чим змогли б тут помогти. Тедові потрібен був спокій — без різниці, чи тут, чи в лікарні. У нього був струс, і треба було поводитися обережніше вчора увечері, бо тепер він платив за необачність.

Справа в тім, що Ейбі аж ніяк не хотілося сидіти з братом у палаті — особливо, коли сам він почувався набагато ліпше. Дідько, та він і тут не хтів сидіти, але треба було владнати сімейні справи, бо порядок у сім’ї потребував загрози насильства, і тут