Читати книгу - "#Галябезголови"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Льоня насторожився, та дівчина пояснила: питали поліцейські. Спочатку дільничний, потім незнайомі копи на автівці приїжджали. Льоня зблід: якщо Гашинський дізнається, йому — кришка.
— Нічого тут немає, — завірив Ореста Валерійовича, коли повернувся до позашляховика. — Ані поїсти, ані інформації. Може, краще повернутися? Копи ж шукають.
Гашинський насупив вузьке чоло.
— А куди он та дорога веде? — спитав, коли виїжджали з глухого села і нардеп уздрів вузьку ґрунтівку: вилася поміж будинків.
— Думаю, просто вулиця, — припустив водій, якому додому хотілося так само сильно, як і Льоні.
— А ти не думай! Ти кермо крути! Прямо на цю вулицю! — наказав Гашинський.
Льоня Бурсак відчув, як скаженіє і вже майже не контролює себе від голоду і хронічного недосипу. «Боже! Хай ця дорога закінчиться глухим кутом! Хай усі дороги щезнуть і лишиться тільки одна — дорога додому!» — скиглив подумки. Бог не чув, бо вулиця закінчилася, а ґрунтівка, яка розрізала її навпіл, продовжилася у полі, потім повернула до лісу, пролягла через ліс і полинула до невеличкого села, що виднілося попереду. У салоні автівки запахло сухофруктами, бо Гашинський саме жував енергетичний батончик.
Льоня відчув, як клубок підступає до горла.
— Мене… зараз знудить, — прошепотів.
— Дідько, зупиняйся! — закричав нардеп водієві. — Не вистачало ще, щоб він мені у салоні наблював!
Позашляховик зупинився метрах у ста від села. Льоня вивалився з автівки, відійшов на кілька метрів, притис руки до живота, аби хоч трохи притишити біль. Кинув погляд у бік крайнього обійстя, аби зачепитися очима хоч за нього, як за рятівну соломину, і ледь не задихнувся від неймовірного раптового збудження, бо побачив біля старої хати такий же старий і вже похилений великий сарай з дірками у даху. Одна з дерев’яних стін сараю теж світила пробоїнами, і крізь одну з них Льоня Бурсак уздрів брудно-зелений «міні-купер»…
— Джек-пот… — тільки й зміг прошепотіти, бо різкі спазми скрутили шлунок. Зігнувся навпіл, блював аж до жовчі, та очей від дірявого сараю не відводив. — Там! — показав на нього бодігардам, які підійшли.
Брудно-зелений «міні-купер», який чітко проглядався крізь дірку в сараї, потужно зарядив усю компанію: збудилися, очі засвітилися азартним вогнем, забули про їсти-спати.
— Оточити хату! Ні! Усе обійстя! Одну автівку — перед хатою поставте, друга хай за хатою лишається, а третя — на виїзді з села, — наказував Гашинський. — Це взагалі що за село? Де ми?
— Я потім неодмінно дізнаюся, шефе, — пообіцяв Льоня.
Двадцятого березня увесь день Юрко Консуматенко спав без задніх ніг, бо дев’ятнадцятого з ранку до ночі дудлив горілку. Відмічав рівно два тижні часу відтоді, як став казково багатим. «Цифра знакова!» — сказав би, якщо б розмірковував такими категоріями.
— Все за планом! — усміхнувся пихато.
Згадував карколомний день п’ятого березня, який накидав йому на плечі важких торб з багатством. А клепки ж у голові немає! «І скільки часу мене шукатимуть? — розмірковував легковажно. — Ну, тиждень пошукають, другий… Та й по тому!» Порівнювати міг лише з дрібними крадіжками у рідному Хмельницькому. Тоді ж не попадався! Чому зараз має попастися? Два тижні спливли. Усі, певно, вже й забули про два трупи і вкрадений кейс. У них там, у Києві, тих трупів щодня… І готівки по столиці переміщується щоденно, певно, по сотні кейсів! Якщо не більше! Зникнення одного для крутих ділків — не така вже й велика втрата!
А для Юрка — щастя на все життя! Він ще трохи розслабиться у привітній Христопратівці і почне реалізовувати план того щастя. Спокійно! На абищо тринькати не стане! Вже і суворий список у хлопця складений. Все у тому списку є: і дім біля моря, і тачка, і човен! Усього накупить, а як хто запитає, звідки гроші, так скаже, що у нього прабабця була зі шляхетних і баби з дідами все життя складали, аби Юркові матеріальну радість дати! Інші он весь час таке брешуть, і — нічого! Спрацьовує! Чого ж у Юрка має не спрацювати? Шкода, що мамку з татом не можна до того багатства хоч білими нитками пришити: давно позбавлені батьківських прав.
— Бо все бухають, покидьки пропащі, а їсти синові хоч би раз за все життя колись наварили, — проварнякав. Знову налив собі вже на коня увечері дев’ятнадцятого березня. Випити сил не вистачило. Поклав голову на стіл і захропів.
Наступного дня за столом його і знайшов народний депутат Гашинський з компанією. Гаркнув на всю хату: підйом! Юрко і не ворухнувся. Бодігарди підскочили: за барки і давай сіпати хлопця. Та — по щоках!
— Що?! Де?! Ви хто?! — Юрко остаточно протверезів і почав адекватно сприймати реальність хвилин за п’ять після того, як його розбудили. І коли те сталося, допетрав: питати «ви хто?» було зайвим. «Як вони мене знайшли? — промайнула дурнувата думка. — Два ж тижні вже спливли…» Та без бою здаватися не збирався, бо знав: життя двічі таку гору грошей не підкидує!
— Де кейс? — Гашинський дивився у корінь.
— Який кейс? — на автоматі мовив Юрко. Відчув, як всередині все захололо.
Гашинський замахнувся, та Льоня підскочив, зашепотів депутатові у вухо: мовляв, ви ж не перекрийте бовдуру кисень випадково, бо як він нам правду скаже, коли непритомний валятиметься?! Гашинського попустило. Усівся на стілець навпроти Юрка, за депутатською спиною Льоня завмер, а двійко дужих бодігардів тим часом вже почали перевертати хату догори дриґом.
«Та хоч розберіть її на дошки!» — подумки усміхнувся Консуматенко.
Гашинський кахикнув, уп’явся у Консуматенка підсліпуватими оченятами.
— Розказуй! — наказав злодюжці. — Але пам’ятай! Я знаю правду і порівнюватиму твою розповідь із тою правдою. Навіть не намагайся обдурити мене, козел!
— Нащо мені брехати? Мені того Бог не простить, — простодушно відповів Консуматенко. — Вибачте, бачу, ви — люди поважні! І я хочу вам допомогти. Та не знаю, що вас цікавить. Може, ви мені запитання ставитимете? Із радістю на всі відповім!
— Тачка у тебе звідки? — спитав народний обранець.
— У Хмельницькому купив в одного діда за п’ятсот баксів. На ліпшу — грошей не маю.
— І нащо до Києва приїхав?
— Мріяв стати слугою Господа! — відповів Консуматенко, обдаючи столичну компанію міцним горілчаним смородом. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «#Галябезголови», після закриття браузера.