Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Науменко, поки це говорив, то переходив на шепіт, то мало не зривався на крик, і Андрій уже вирішив, що перед ним божевільний.

— Дев’ятий день — і немає сторінки… — повторив Захар.

— Тобто, ви живете тут майже сорок років, але, очевидно, не дуже й старієте. І час від часу тут помирає й воскресає такий собі хлопець на ім’я Максим. А ви все забуваєте і знову пишете йому епітафію. Я нічого не переплутав?

— Я не пам’ятаю, скільки тут живу, — серйозно відповів Захар, не вловивши сарказму.

— Але ж рік, коли сюди приїхали, пам’ятаєте?

— Думав, що пам’ятаю. Типу десь одинадцятий. А потім оце вирішив, що восьмий… Точніше не скажу.

— Та ну, — Андрій недовірливо всміхнувся. — Який президент був — пам’ятаєте?

— Президент — це по тєлєку. А де я дивився той тєлєк? На дивані. Тут на дивані чи в якомусь іншому зажоп’ї на дивані — яка різниця. Поняв, нє? Не помню я…

— Послухайте, ви повинні звернутися до спеціаліста, — спокійно сказав Андрій. — Серйозно. Якщо непокоїть — потрібно звернутися.

— Ти мені не віриш! — Захар обвинувально тицьнув у нього пальцем. — А як же ця дівка? Ти кажеш, усі забули якусь дівку!

— Але ж я її пам’ятаю!

— А знаєш чому? Бо ти тільки що приїхав! Ти ще не став, як ми!

— Це ж яким, цікаво?

— Хрін його знає… Отаким — як усі. Коли одне і те ж кожного дня, і тобі пофіг. Але скоро станеш. І тоді теж не згадаєш, який був рік, коли ти приїхав!

— Я справлюся, — пообіцяв Андрій. — І ось іще… Волонтерів усе одно потрібно знайти, і завтра почати шукати дитину. Кров із носа, ясно? Вранці я поговорю з мером, щоб усіх відпустив із роботи…

— Це не все! — вигукнув Захар, відчуваючи, що втрачає слухача. — Помирає не лише Максимко! Усі! Усі тут одного разу вже помирали! У тих щоденниках я знайшов запис про смерть кожного, кого знаю! А через якийсь час написав про тих людей, як про нових знайомих! Поняв, нє? Як про тих, хто тільки-тільки приїхав! І якось я теж здохну, і ти прийдеш на мій похорон, а потім ми познайомимося, як уперше!

— Ну що я можу сказати. До зустрічі на похороні… — Андрій відсалютував йому, взяв куртку й, збентежений, подався до виходу.

— Недовго лишилося! — гукнув той йому вслід. — Скоро все тут згорить! Я тобі як пожежник кажу! Тут буде геєнна вогненна!

— І аз воздам… — кинув Андрій через плече і зачинив за собою двері.

Він уже встиг вийти надвір, як Захар вискочив раптом услід і вигукнув:

— Сьогодні в медпункті чергує медсестра Ксюша, яку чотири роки тому вбив її чоловік! А лікар Євген Павлович колись заблукав у катакомбах і не повернувся! А ще наш дільничний… Його повісив натовп просто на вході у відділок — на старій парашутній стропі, якою прив’язували корову!

Розділ 32

Гнів

Потрібно було діяти — просто щоб не збожеволіти. Потрібно було робити бодай щось, аби знайти дитину, бо шанси на її порятунок танули на очах. Бодай щось.

Андрій сів на ліжку в своєму номері й вийняв із наплічника картонну теку.

— Ну, привіт, — сказав він, щоб упоратися з облудним відчуттям, ніби старий шмат картону дивиться на нього.

«Там мають бути прізвища, — нагадав собі Андрій. — Імена хоча б якихось жертв, окрім Христини».

Він заходився перекладати знайомі документи і фото. Дивно, та з усіх була підписана лише моторошна світлина трупа Христини Рогач. Решта — ні. Хоч вони йому зараз і потрібні…

Аж ось він побачив щось нове. Навіть дивно, що не помітив раніше. Груба, завтовшки з мізинець підшивка жовтавого паперу. На титульному аркуші напис від руки у правому верхньому кутку:

«АРСЕН»

В Андрія аж в серці похололо. Він умить забув про те, що шукав, — перед ним було докладне, любовно зібране досьє на третього і поки що найзагадковішого з підозрюваних. І головним у цьому досьє було зізнання, яке написав сам Арсен.

Вода стікала по стінках душової кабіни рожевими цівками. Арсен, запхнувши під тугі струмені руки і лікті, завзято тер шкіру пальцями. Був серпень. Він насолоджувався в літньому душі м’якою прохолодою води, яка ще не нагрілася на сонці. Кров змивалася неохоче. Тут занадто м’яка вода. Здається, мило можна розмащувати по тілу вічно… І як сталося, що він вплутався в це лайно! «Типу, ти не знаєш!» — роздратовано сказав він сам собі. «Просто іноді важко стриматися, — відразу ж жалісно заперечив собі Арсен. — Надто, якщо мова про Ксеню».

Арсен ніколи не вмів стримуватися, це справді так. Біда в тому, що й не намагався.

Того разу вони йшли повз «Мінотавр», був день, але якийсь незнайомий виродок у вицвілій футболці вже п’яно похитувався на ґанку. Він сам винен — навмисно збісив Арсена. Точно навмисно.

— Спровокував, — виправив його дільничний Субота, коли складав протокол. — Лучче сказать «спровокував».

Ну як спровокував… Витріщався на Оксі так, наче просто зараз робив з нею це у своїх пітних думках. До того ж цей його погляд був такий відвертий і такий помітний, що Арсенові здавалося, наче не лише він, а й усі довкола бачать зараз, як звиваються в знемозі їхні голі тіла — цього виродка й Арсенової дружини, яку він обожнював. Так, наче вся вулиця здивовано розігнулася на своїх городах, почувши, як високо й пристрасно стогне його Оксі і як хрипить старим псом хтивий чолов’яга. Арсен, звісно, не придурок, щоб отак ось накидатися й лупцювати когось лише тому, що йому щось там здалося… Та часом у ньому щось заклинює.

Це з дитинства. Коли він лякається або, навпаки, лютує, він не може ні говорити, ні кричати — у кращому разі спромагається вичавити з себе щось схоже на здавлений стогін. І це найогидніше відчуття, яке лише можна собі уявити: ти наче загруз по шию в сраному болоті, ніби тебе закутали в ковдру і гамселять двома десятками армійських черевиків, а ти стоїш і намагаєшся народити якесь слово. Він пережив таке десятки разів. Відтоді, як батько побив його держаком від лопати за розбите в школі скло. Батя за кожного удару питав: «Хто з тобою був?!» А Арсен мовчав і лише хрипко, по-звірячому, стогнав. Батько