Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Ну, що ж, гаразд. Не така вона вже й страшно довга, ця історія, хоча мушу визнати, що таки добряче заплутана, бо ж доводиться час від часу стрибати то туди, то сюди і тримати в пам'яті безліч імен.

— Хоч і плутана лоза, але винограду на ній від того менше не росте, — відповів Ебенезер, і Берлінґейм без жодних подальших прелюдій поновив свою оповідь.

— Діка Гілла потішило б немало, — сказав він, — якби я зостався в його залозі, адже усього за тиждень на кораблі я поновив свої навички з морського ремесла, у якому не вправлявся вже цілих п'ятнадцять літ. Але, опинившись у Меріленді, я залишив його корабель, та, не бажаючи прив'язувати себе до одного місця вчителюванням, дістав роботу на плантаціях у Гілла.

— Чи ж не обмежувало це тебе однаково у русі? — запитав Ебенезер.

— Не надовго. Я почав з того, що вів його облікові книги, бо там рідко коли трапиться плантатор, що тямить в арифметиці. Згодом я настільки здобув його довіру, що він доручив мені вести хазяйство на всіх його земельних ділянках у Северні, де він вирощував дур-зілля, заявивши, що то надто важливий бізнес, щоб випускати його з рук, але серце його до цього не лежало, і він волів би присвятити свій час моряцькій справі.

— Бігме, отже, ти став мерілендським плантатором дур-зілля поперед мене! Я маю неодмінно почути, як ти з цим впорався.

— Іншим разом, — відповів Берлінґейм, — бо саме на цьому місці наша історія здіймає вітрила і піднімає котву. Це сталося 1688 року, коли провінції так само, як і Англія, вирували через зваду між католиками та протестантами. У Меріленді та Новій Англії ця ворохібня набула найбільшого розмаху: сам Балтимор і більшість Ради Меріленду були католиками, і губернатор та помічник губернатора Нової Англії — сер Едмунд Ендрос і Френсіс Ніколсон, як то було всім відомо, також були прибічниками короля Якова. Очолив той бунт у Меріленді такий собі Джон Куд…

— Так, це ім'я мені відоме від Балтимора, — сказав Ебенезер. — Він — лжесвященник, який захопив керівництво урядом.

— Незвичайний чоловік, Ебене, присяй-бо! Можливо, тобі ще доведеться здибатися з ним, бо ж він досі розгулює на свободі. А його приспішником у Нью-Йорку був Джейкоб Лейслер, який замишляв зле щодо Ніколсона. Так трапилося, що тієї зими Лейслер приїхав до Меріленду, щоб змовитися з Кудом. До нас тільки дійшли чутки про висадку короля Вільяма, тож їхнім спільним задумом було виступити разом, один мав завдати удару по Сент-Мері, другий — по Нью-Йорку. Коротко кажучи, капітан Гілл відчув, звідки дме вітер, і, перш ніж Лейслер встиг повернутися, послав мене в січні до Нью-Йорка попередити Ніколсона.

— Отже, капітан Гілл — папіст?

— Не більше, ніж ти чи я, — відповів Берлінґейм. — Тут, у Меріленді, питання віри не мало жодного стосунку до цієї справи. Старий Куд підтримує Вільяма не більше, ніж Якова: він ненавидить самий уряд і є ворогом будь-якого ладу! Лейслер перед ним — нікчемний блазень.

— Сподіваюся, що ніколи не здибаюся з цим Кудом! — мовив Ебенезер. — Ти дістався Нью-Йорка?

— Ага. Ніколсон вилаявся, неначе той візник, коли почув новини, що я йому приніс. Він сам прибув до Ендроса 1686 року в чині капітана на чолі ірландського загону католиків і вже в Нью-Йорку урочисто святкував народження сина короля Джеймса; він знав, що повстанці затаврували його агентом Риму і не змарнують жодної нагоди розправитися з ним. Він марно намагався тримати цю новину в таємниці й, оскільки Дік Гілл наказав мені подати себе до його послуг, послав мене до Бостону попередити Ендроса. Мені вдалося зажити віри в них обох, і на власне прохання наступні декілька місяців я був їхнім особистим посланцем — моєю перевагою було те, що я не був членом їхнього особистого почту, тож міг легко пересуватися межи повстанців. Ба ні, маю визнати, що не раз я вдавав із себе одного з них, і таким чином мені інколи вдавалося доповісти губернатору про їхні справи й дії.

— Ну ти й безстрашний, Генрі!

— Що? Ну, хай там як, безстрашний чи ні, я мало чим прислужився цій справі. Повстанці, щойно почули про успіхи Вільяма, тієї ж таки весни заарештували Ендроса та запроторили його до Бостонської в'язниці. У Нью-Йорку вони поширили чутки, що Ніколсон мав намір спалити місто, і, маючи місцеву підтримку, Лейслер спромігся зібрати доволі сил, щоб захопити гарнізон.

— А що сталося з Ніколсоном? Йому вдалося порятуватися?

— Так, — сказав Берлінґейм. — У червні він утік на кораблі до Лондона, і хоч би які звинувачення у каперстві висував проти нього Лейслер, йому вдалося щасливо повернутися додому.

— Щасливо! — вигукнув Ебенезер. — Чи ж не ліпше було б сказати, що він утікав перед вовком і впав на ведмедя, себто з рук Лейслера потрапив прямісінько в обійми Вільяма?

Берлінґейм розсміявся.

— Е ні, Ебене. Старий Нік не такий уже простак і дурень, у чому ти у свій час переконаєшся.

— Гаразд, а як же ти, Генрі? Тобі вдалося повернутися до Меріленду?

— Знову ні, адже це було б і справді впасти на ведмедя! Був уже липень, коли Куд зробив свій хід, і до серпня він взяв в облогу Раду Губернатора, що засіла в блокгаузі в Маттапані. Я залишився в Новій Англії — спочатку в Нью-Йорку, а потім, коли Ніколсон уже був у безпеці, в Бостоні. Моїм наміром було спробувати якось звільнити Едмунда Ендроса з в'язниці у Касл-Айленді.

— Присяй-бо! — вигукнув Ебенезер, — ця історія немов прямісінько в Есквемеліна взята!

— І більше, ніж це може здатися попервах, — відповів Берлінґейм, усміхнувшись. — У гавані Бостона стояв англійський фрегат під назвою «Роза», який мав боронити тамтешніх рибалок і торговців від піратів. Джон Джордж, капітан фрегата, виявився доволі близьким другом Ендроса, тож повстанці взяли його в заручники, аби убезпечити себе від обстрілів міста задля звільнення губернатора. Саме так я і мав намір вчинити, якби в тому виникла потреба, і, викравши його, таємно вивезти до Франції на «Розі».

— І що — тобі це вдалося?

— Ні, мені не вдалося, хоча я й чудово все спланував. Я