Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тут місіс Гелмен, до Алісії, — сказав я.
— Звіть мене Барбі, любчику. Ми з Юрієм старі друзі, — сказала жінка, підморгнувши йому. — Ми давно знайомі. Проблема не в ньому, а в цій леді, яка…
Барбі зневажливо вказала на Стефані, і та нарешті отримала змогу щось сказати.
— Вибачте, місіс Гелмен, — промовила вона, — але відколи ви були тут востаннє, політика закладу змінилася. Ми посилили нашу безпеку. Тепер ви маєте зателефонувати заздалегідь…
— О Господи, ми маємо проходити через це знову? Я закричу, якщо ще раз це почую. Ніби життя і так недостатньо складне.
Стефані здалася, і Юрій повів Барбі до відділення. Я пішов за ними.
Ми зайшли до кімнати відвідувань, щоб чекати на Алісію. Кімната була порожньою: стіл і два стільці, без вікон, тільки слабке жовте флуоресцентне освітлення. Я стояв у кінці кімнати й дивився, як у дверях з’являється Алісія у супроводі двох медсестер. Алісія не виказувала жодної очевидної реакції, побачивши Барбі. Вона підійшла до столу й сіла, опустивши погляд. З іншого боку Барбі здавалася значно емоційнішою.
— Алісіє, люба, я скучила за тобою. Ти така худенька, від тебе нічого не залишилось. Я так тобі заздрю. Як твої справи? Та жахлива жінка не хотіла пускати мене до тебе. Це був якийсь кошмар…
І так далі, нескінченний потік безглуздого торохтіння Барбі: деталі її подорожі до Сан-Дієго, де вона відвідувала матір і брата. Алісія просто мовчки сиділа, на її обличчі була маска, яка нічого не показувала, нічого не видавала. На щастя, приблизно через двадцять хвилин монолог завершився. Юрій відвів Алісію геть, такою ж незацікавленою, якою вона і зайшла до кімнати.
Барбі вже збиралася рушати, коли я підійшов до неї.
— Можна вас на хвилинку? — запитав я.
Жінка кивнула, наче чекала цього.
— Ви хочете поговорити зі мною про Алісію? Саме час, щоб хтось нарешті поставив мені кілька бісових питань. Бо поліція нічого не хотіла слухати — і це було божевіллям, тому що Алісія постійно утаємничувала мене у все, знаєте? Вона говорила такі речі, у які ви не повірите, — підкресливши, сказала Барбі, і манірно всміхнулася мені. Вона розуміла, що пробудила мою цікавість.
— Наприклад? — поцікавився я.
Барбі загадково всміхнулась і надягла свою шубу.
— Ну, я не можу розповідати про це тут. Я вже і так спізнююся. Приходьте до мене ввечері, годині о шостій.
Перспектива піти до Барбі додому мене не тішила — я щиро сподівався, що Діомед не довідається про це. Але в мене не було вибору, адже я хотів дізнатися, що їй було відомо. Я вичавив із себе посмішку.
— Яка у вас адреса?
30
Будинок Барбі був одним з кількох будинків, що стояли по той бік дороги на околиці Гемпстед-Гіт. З нього відкривався чудовий краєвид на ставки. Будинок був величезний і, враховуючи його розташування, ймовірно, з фантастично завищеною ціною.
Барбі жила у Гемпстеді протягом кількох років, а тоді в сусідній будинок переїхали Ґебріел з Алісією. Колишній чоловік Барбі працював інвестиційним банкіром і розривався між Лондоном і Нью-Йорком, доки вони не розлучилися. Він знайшов собі іншу блондинку, молодшу версію своєї дружини, і будинок лишився Барбі.
— Тож усі були щасливі, — сміючись, казала вона. — Особливо я.
Будинок Барбі був пофарбований у блідий блакитний колір і виділявся на тлі інших будинків по вулиці, які були білі. Її палісадник прикрашали маленькі дерева і квіти в горщиках.
Барбі зустріла мене у дверях.
— Доброго дня, любчику. Тішуся, що ти прийшов вчасно. Це гарний знак. Проходь.
Я попрямував за нею коридором до вітальні. У будинку пахло, як у теплиці: усюди було повно рослин і квітів, куди не глянь — скрізь троянди, лілеї, орхідеї. Картини, дзеркала і фотографії в рамках тулилися одне до одного на стінах; маленькі статуетки, вази й інші витвори мистецтва змагалися за місце на столах і комодах. Усі речі були цінними, але через таке скупчення приміщення скидалося на смітник. Якщо взяти це за репрезентацію свідомості Барбі, то такий уклад будинку свідчив про розлад внутрішнього світу, м’яко кажучи. Це наштовхнуло мене на думки про хаос, безлад, жадобу — ненаситний голод. Цікаво, яке в неї було дитинство.
Я відсунув кілька подушок із бахромою, щоб звільнити місце на великому незручному дивані, і присів. Барбі відчинила бар і дістала пару келихів.
— Отже, що питимеш? Мені ти здаєшся любителем віскі. Мій колишній чоловік видудлював галон віскі за день. Він казав, що це йому необхідно, щоб терпіти мене. — Вона засміялася. — Взагалі-то я поціновувачка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес», після закриття браузера.