Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

В розтрощеному приміщенні магазину було сказано нічого не чіпати. Чоловік, що представився Денисом, відвів її в єдиний вцілілий куток, притягнув туди стілець і всадив на нього дівчину. За тим вручив в руки пляшку води і наказав пити. Романа покірно погодилась.

В роті досі відчувався запах і смак бензину вперемішку з блювотинням, тож можливість хоч якось позбутись цієї гидоти була сприйнята майже з радістю. Однак на жодне з поставлених питань вона так і не відповіла.

«Сподіваюсь, хлопці в безпеці, – подумала меланхолічно. І нишком глянула на двір. – Невже вони так все і лишать?»

Тіла продовжували валятись там же, де їх вбили. Денис навіть касирку, чиє тіло лежало на прилавку, не чіпав. І Романа періодично скошувала на неї очі. Тучне тіло, затягнуте в робочий комбінезон, нагадувало викинутого на берег тюленя.

– Можу прикрити, – запропонував чоловік, помітивши її нездоровий інтерес.

Романа покрутила головою.

«Байдуже, – зціпила пальці навколо пляшки з водою. Це вже була друга, а легше не ставало. – Здається, я вже починаю звикати до трупів».

Сам Денис стояв біля єдиного живого нападника, в чий бік Романа дивитись відмовлялась категорично. Чоловік був зв’язаний, з пов’язкою на роті та очах. Права нога аби-як перев’язана. Та він навіть ознак життя майже не подавав, не те, щоб міг утекти чи заподіяти ще шкоди. Але це був той самий тип, який помітив її в цьому залі. Через якого вона опинилась тут. І вона не хотіла, щоб її справжні емоції, які вона відчувала до покидька, видали все, про що вона мовчала.

«Не знаю, хто ви такі. Не знаю, чого ви чекаєте. Але я нічого вам не скажу».

Знадвору почувся гуркіт, і Денис підскочив до дверей, виглядаючи на двір із заготовленою до бою зброєю. Романа без цікавості глянула на нього.

«Може вдасться вибігти через задній вихід?» – але вона не була певна, що чоловік його не перевірив і не заблокував. Вона не одразу прийшла до тями. Насправді, її все ще нудило і вело. І перед очима плавали морські котики і тюлені. Тож упевненості не було.

Поки вона вагалась, Денис розслабився, опустив зброю і повернувся до свого бранця.

«Стереже, наче трофей якийсь, – подумалось флегматично. – Ще б заморозив, як Хана Соло. Хоча той був хорошим, а Вейдер поганим. Може цей тип теж поганий?»

– Романа?

Знайомий голос відволік, перервавши химерний потік планів порятунку, сюжетних поворотів «Помсти сітхів» та спроб розібратись у видах риб, що плавали навкруги.

«Галюцинація?»

– Як ти? Що сталось? – хлопець опустився поруч. Романа кілька секунд тупо дивилась йому на підборіддя. Потім оглянула з ніг до голови. Справжній чи ні? Повільно опустила пляшку на підлогу, підняла руку і тицьнула пальцем  туди, де в Олега було поранення.

Результат привів до тями одразу усіх.

– Якого біса ж… боляче! – вигукнув хлопець, відсахуючись назад. Насправді, якби не якийсь кремезний тип, який фактично підхопив Олега, той би таки впав на підлогу.

– Що тут? – в Дениса в руках знов опинився пістолет.

А Романа нарешті повірила, що перед нею Олег.

– Я думала ти мені привидівся. Що сталось? – Підхопилась. Незнайомець за Олегом був схожий на нападників як сіамський близнюк. Ще й вираз мав такий, наче збирався прямо зараз ламати їй шию. – Вас схопили?

– Завмри, – видавив Олег, відновлюючи рівновагу, – благаю!

– Ага, щаз! Хто ви такі?! – найбільше її лякав чоловік за спиною хлопця.

«Цей Денис з ним заодно, чи не так? Вони також хочуть нас вбити? Всіх разом?»

– О! То ти вмієш говорити? – радісно одізвався згаданий. І був зробив крок до них, але завмер, зіштовхнувшись із коротким поглядом Олега.

– Рома, – Олег важко прикрив очі. – Будь-ласка. Це допомога. Наша допомога.

– Що? – в голові знову запаморочилось.

– Вони прийшли врятувати нас, – повільно прояснив. – Що з тобою сталось?

– Врятувати? – перепитала. Денис не виглядав рятувальником. – Хто ви такі? – знову. Вона щиро сподівалась, що голос в неї звучав твердо.

«Ми вже звертались по допомогу. Двічі. І двічі тих поліціантів просто прикінчили в мене на очах. Якщо ці також з поліції, то краще просто взяти бинтів і піти звідси».

Чоловік за спиною Олега її ігнорував, тож вона обернулась до Дениса. Той якось дивно смикнувся, поглянув на хлопця, і таки відповів, витягнувшись посеред розтрощеної зали.

– Перепрошую. Денис Іванович Рєзніков, офіцер внутрішньої розвідки Північно-Східної губернії. За прямим наказом Вельможного Пана, губернатора Вічного Орла Стожаровича, розслідую вибух в готелі Ritz. Вітаю…

Роману раптом знов скрутило, зігнуло. І вона заледве не виблювала залишки обіду прямо під ноги здивованому Олегу.

– Ти як? – долинуло звідусіль і одразу.

– Головою вдарилась, – просипіла. – І трохи різко встала.

– Типова реакція на струс, – додав Рєзніков.

«Він реально офіцер розвідки?» – дівчина скосила на нього очі. Але промовчала, бо знов почало нудити.

– Гелікоптери прибудуть за хвилину, – зненацька заговорила мовчазна шафа біля Олега. – Дівчина буде мовчати?

«Що?»

– Та вона справжній партизан, – махнув рукою Денис. І збирався вже вмоститись біля свого полоненого, коли чоловік коротко одрізав:

– Ти летиш із нами.

– О.

На заправці було мало місця, і два величезних військових гелікоптера опустились просто на дорогу. Навколо якраз не було дерев, тож простору вистачало.

– Я починаю тобі вірити, – видавила з себе, оглядаючи військових, озброєних до зубів, що вискакували з нетрів гелікоптера і розбігались периметром заправної станції, займаючи всі більш-менш стратегічні місця. Виглядало як з кадрів фільмів про війну – шумно, чітко і до біса лячно.

– Жодних розмов, – черговий раз повторив супроводжуючий Олега чоловік. Дивно, але Романа його вже майже не боялась. Чогось. – Жодних питань. Жодних коментарів. І жодних імен чи титулів. Мовчки виконуєш накази і чекаєш.