Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

Я ходив кімнатою туди-сюди і не міг знайти собі місця. Збоку гралась Софія і час від часу щось давала мені чи говорила. Я намагався виглядати спокійним та веселим, щоб не лякати дитину. Але всередині мене був просто шторм негативних емоцій і все це не давало мені спокою. Вже два дні мій телефон розривається від дзвінків та повідомлень Меліси. Але я через силу ігнорую це. Не можу. Я все написав їй тоді, попросив не дзвонити, дати час мені подумати. І написав, що я кохаю її… Так, я не зовсім впевнений, що це вже доречно казати і чи взагалі в мені є це почуття. Але думаю, що їй було приємно. Проте зараз я маю розібратися в собі. Вирішити, що для мене важливо. Тому я не хочу давати їй якісь марні надії в тому випадку, якщо я оберу не Мелісу… Дзвінок у двері змусив мене сіпнутися. Я чудово знав, хто це, адже чекав майже від світанку. Повільно вийшовши з кімнати, я підійшов до дверей та відчинив. Мені передали чистий білий конверт. Всередині аж завмерло серце. Я покликав пані Аллу, щоб вона доглянула Софію, а сам зачинився у своїй кімнаті. Злегка тремтячими пальцями я відкрив конверт. Дістав звідти зігнутий вдвоє папір.

— Вірогідність…батьківства…нуль…— прочитав я просебе. Нуль. Я повільно заплющив очі і стис папір так, що він аж зашелестів. Я одночасно відчув і полегшення, і жахливу злість на цю сиутацію.

Мої сумніви гризли мене до такої степені, що я не міг спати. Це вже виходило за всі межі, тому я вирішив зробити цей тест на батьківство. Щоб бути впевненому хоча б в чомусь. І від цієї правди, зізнаюсь, я трохи розгубився. Адже я вже встиг привʼязатися до дівчинки. Вона називає мене татом… Але вона не моя донька і я наче відчував все це з самого початку. Тільки що робити тепер? Шукати батька? Але для чого, якщо навіть Інна мала стосунки з кимось, чомусь вона нічого не сказала йому. Не повідомила про вагітність, а довірила цю дитину мені. Отже там не все так просто. Тому віддати дівчинку справжньому батькові — наразити на небезпеку. Але тепер від цієї правди я не можу сприймати Софію, як раніше. Це все настільки складно. Я вдарив кулаком до стіни і вилаявся. Бляха, у що перетворилось моє життя! Батьки Інни вже повернулись додому, тому я вирушив прямо туди, щоб знайти хоча б якісь пояснення всій цій ситуації.

— Скажіть, ви знали правду? — врешті спитав я після довгої паузи, що повисла між нами з того моменту, як я прийшов.

— Яку правду, Захаре? — спитала мама Інни, — щось сталося? Ти про що?

— Що…— я дивився у вікно, що було в їхній вітальні, — що Софія не моя дитина.

— Не може бути…— важко видихнув її батько. Я не хотів хвилювати його, бо ж людина тільки з лікарні. Але й чекати так довго не міг.

— Так, це істинна правда. Я перевіряв. Робив тест на батьківство.

— Який жах, — продовжував чоловік, — але ж… чому? Чому вона сказала, що батько ти і… де ж тоді справжній?

— Я не знаю, — я розвів руками, — я насправді вражений цією ситуацією. Це жахливо.

— Чого ти мовчиш? — звернувся чоловік до своєї дружини, — ти знала щось про це?

— Т-так…— зі сльозами на очах заговорила жінка, — я знала про все. Але Інна просила взагалі нікому про це не розповідати. Як же вона мучилась…— мати Інни практично заридала.

— Що ви маєте на увазі? — я нахмурив брови.

— Я не знаю, з ким у неї були ті стосунки, вона не казала. Лише, що це було недовго і моя донечка сказала, що то була велика помилка. Потім вона дізналась, що вагітна. Я чомусь була впевнена, що це від тебе, бо тоді досить мало часу минуло після вашого розлучення. Але вона сказала, що це неможливо. І що батько її той новий залицяльник. Інна благала нікому нічого не казати. Сказала, що він жахлива людина і вона помилилась. Захаре, вона завжди кохала тебе… то ж вирішила, що зробить батьком Софії також лише тебе. Тоді вона була така щаслива…

— Господи…— я провів долонею по обличчю. Як же все жахливо склалося, просто бракує слів. Мати Інни різко підвелась і підійшовши до шафки, витягла звідти якийсь папір.

— Ось, — вона протягла його мені, — цей лист Інна написала для тебе незадовго до того, як загинула. Я випадково знайшла його, навіть не знала. Він не схожий на той, що мав би відправитись тобі. Мабуть вона просто писала свої думки.

Я обережно взяв до рук того листа та сховав у внутрішню кишеню піджака. Не хотілося б зараз читати щось сокровенне, що залишилось від колишньої дружини.

— Що ж буде з Софійкою? — сумно спитав батько Інни.

— Звісно я не залишу її, — трохи сухо відповів я, —  але насправді це дуже важко все усвідомити. Так, не приховую, я взагалі не хотів мати дітей ніколи. І ця новина сколихнула мій світ. Потім все-таки я прийняв це. Але оцей нуль у вірогідності батьківства…— я просто різко замовк, бо не хотів виливати ні перед ким душу.

— Ми можемо забрати її назад, — з провиною в голосі сказала жінка, — ти не зобовʼязаний…

— Все буде видно, — я різко підвівся, — я вже мушу йти. До побачення.

Я не міг навіть пояснити свій стан. Був наче муха, яку зловили маленьким стаканом і я літаю туди-сюди не знаходячи собі місця. Голова так боліла, що деколи аж виступали сльози. Не допомагали ні ліки, ні сигари, ні алкоголь. Я сам себе не впізнавав і це було жахливо. Мені дзвонила Діана, сказала, що вони вже вдома, що хотіла б мене бачити. Але я просто не міг псувати своїм станом її щастя. Ще й мама до неї так і не приїхала, лише батько. І це злило мене не менше. Я зупинився біля свого клубу і ще довго не виходив з авто. Навіть це місце зараз не приносило мені ніякої радості. Я був загнаним у кут. І це вже здавалось мені приреченням… Повільно вийшовши з автівки, я вирішив сьогодні просто напитись. Забутися хоча б на один вечір. 

— Захаре Вікторовичу, як ви? Стільки днів не було вас, — Євген з посмішкою зустрів мене.

— Витягни мені з бару декілька пляшок віскі. Рому… байдуже. І принеси в кабінет.

— Ем… щось сталося?

— Просто зроби це, Євгене! Не задавай ідіотських запитань! — я не стримався і просто накричав на хлопця. Він вражено дивився на мене, але не сказав жодного слова.