Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Першу ніч провели на дереві. Вишукуючи місце зручніше, якось втратили облік часу, а коли зрозуміли, то ліс огорнула ніч. Ще й небо затягло хмарами, тож хоч очима підсвічуй. От і вирішили не ризикувати... Благо, зовсім випадково поруч виявився старий дуб, і на його товстих, розлогих гілках без особливих зусиль можна було облаштувати місце для ночівлі.

Зрубав з десяток гілок, уклав їх упоперек парочки товстіших гіляк, метрів за три над землею, потім — перехопив жердини в двох місцях, щоб не роз'їжджалися, арканом і поясом. Накрив плащем... він знайшовся в торбі. Ось і ложе. Не найм'якше, але куди краще, ніж усю ніч на гілці, немов курка на сідали мучитися. А головне — безпечніше, ніж унизу. Злегка перекусили, з тих запасів, що прихопила дружина і вляглися.

Зориця заснула буквально миттєво, втома своє взяла. А я лежав на спині і дивився на небо. В ту його крихітну частину, що невеликим віконцем проглядала крізь крону. Шелестіло листя, перегукувались нічні птахи... Пищало якийсь звірятко, мабуть, потрапивши в пазурі хижака. Хтось голосно сопів і тупцював унизу… але, недовго.

Лежав і намагався думати. Точніше — зрозуміти, що зі мною відбувається? Чи роблю я те, що хочу, і чого хочу насправді?

Після всього, що довелося пережити і випробувати, мій рідний, перший світ уже здавався чимось нереальним. Немов далекий спогад дитинства. Яскраві, теплі барви, але й не більше… Усі тодішні турботи та проблеми — сесія, стипендія, тренування, змагання, стосунки з однокурсницями… були настільки дрібними, як метушня в пісочниці. Сум викликав лише спогад про батьків. Але навіть це почуття вже було не гострим, а як фантомний біль у рані, що давно загоїлася. На жаль… я нічим не міг полегшити їхню скорботу від втрати, а, отже, і ятрити душу не мало сенсу. На щастя, я в них не єдина дитина. Залишилося ще дві сестри... Це я до того, що втрату легше переносити. Хоча, звідки мені знати, як воно насправді? Так що краще ці думки зібрати в кулак, скачати в щільну грудку і запхнути в найдальші засіки пам'яті. До запитання… А ще краще, із позначкою «Зберігати вічно, але не використовувати!»

Мені потрібен холодний, неупереджений розум, а не нитик, що розклеївся від рефлексій і жалю до себе. Життя, як сказав хтось мудрий, — це боротьба, бій. І в ньому немає місця слабакам. Якщо, звичайно, є бажання вижити, а не здохнути на першій же перешкоді.

Щиро кажучи, з цими переходами доля трохи переборщила. Один раз, куди ще не йшло, але перетворюватися на вічного «стрибунця», якось особливого бажання не виникало. Тим більше, без гарантії, що черговий стрибок перенесе мене… пардон, тепер уже нас… у місце, комфортніше для життя.

І що? Забити на шанс і не ризикувати? Не метушитися, не смикатися, а використати те, що отримав, і спробувати влаштуватися в цьому світі? Гарна хата, красуня дружина… що ще потрібно, щоб зустріти старість? І все це цілком досяжно. На тому рівні, який надає середньовіччя, звісно. Але тут вже без варіантів. Доведеться, як усі.

А що на протилежній чаші? Повна, тобто абсолютна невідомість! Можна й жар-птицю за хвіст спіймати, можна — змінити шило на мило, а можна — і, до речі, з більшою ймовірністю, летальний кінець зловити. Під час переходу.

Трясця… Що називається, і хочеться, і колеться, і мати не велять… Чорт, аж зуби занили… про матір згадувати точно не треба…

Гаразд, вистачить дурнею мучитися. Щоб я не вирішив, зовсім не факт, що саме так і буде. Пора вже зрозуміти: доля має на мене власні плани і зовсім не поспішає їх розкривати. Отже, найкраще, що я можу зробити, це поспати і набратися сил для наступного дня. І діяти за умовами. Головне, у всій цій чехарді, вціліти.

Чи то думка виявилася здоровою, чи то втома свою взяла, але щойно я дійшов цього висновку, то відразу й заснув…

Ранок, вірніше ледь блимаючий світанок, почався з невдоволеного тріскотіння сороки, що всілася буквально за кілька метрів від нас і висловлювала своє обурення на весь ліс. Гніздо ми її зайняли, чи що? Ну, вибач… У темряві не розгледіли. Та й ідемо вже…

Зібрати росу з листя і хоч трохи освіжитися.

Тепер униз. Самому злізти, постаравшись не впасти через задерев’янілі після сну м’язи. Прийняти майно… Допомогти Зориці. Отримати в нагороду легкий поцілунок.

— Виспалася?

— Так… Солодко. Як у дитинстві.

— Це тому, що гілки гойдалися. Голодна?

— Не особливо.

— От і добре… Поснідаємо трохи пізніше. Може, набредемо на якусь галявину... з джерелом. Тоді вже й підкріпимося.

Дружина не заперечувала, і ми рушили далі. Приблизно в тому напрямку, куди йшли вчора. Тобто, куди очі дивляться.

Світанок змінився ранком, ранок — днем. А ліс залишався тим самим. Високі, верхівок не видно, дерева. Густо переплетені крони... Підлісок місцями такий щільний, що не прорубається. Доводилося шукати обхід, то ліворуч, то праворуч — де, здавалося, світліше. Загалом, через три чи чотири години, я вже зовсім втратив орієнтацію. І не сильно здивувався б, якби ще через якийсь час ми вийшли до того самого дуба, на якому ночували.

Але ж не зупинятися. Раніше чи пізніше кудись вийдемо... Зрештою, в цьому і сенс будь-якої подорожі.

Далеко за полудень, коли я вже починав думати, що найкраще місце для обіду те, де ми зараз стоїмо, стіна дерев попереду помітно просвітліла. А ще приблизно за півгодини ми вийшли на берег невеликого озера. Я навіть сказав би — озерця. Оскільки водна гладь, у вигляді витягнутого еліпса, мала в більшому діаметрі від сили метрів тридцять, а меншому — десятка півтора.