Читати книгу - "Престиж"

Зараз я маю кілька вільних годин перед поверненням на Головей-роуд. Частину часу хочу провести з Джулією та дітьми, а потім трохи подрімати. Проте я настільки знервований, що про сон годі й мріяти.

17 лютого 1901

Минулого вечора я успішно перемістився зі сцени до королівської ложі театру «Трокадеро». Обладнання спра­цювало бездоганно.

Але глядачі навіть не аплодували, оскільки ніхто не зрозумів, що сталося. Коли нарешті пролунали оплески, вони радше виражали подив, ніж захоплення.

Необхідно вдосконалити мій трюк, посилити відчут­тя небезпеки. Місце моєї появи варто освітити прожектором, аби привернути увагу до мене в мить матеріалізації. Ми з Адамом обговорили проблему, і він запропонував блискучу ідею — я самостійно керуватиму освітленням зсередини апарату, не залучаючи робітника сцени. Магія невпинно розвивається.

У вівторок ми знову виступаємо в цьому театрі.

Наостанок розповім про моє найважливіше досягнення — мені вдалося повністю приховати больовий шок, спричинений переміщенням. І Джулія, яка бачила номер із глядацької зали, і Адам, який спостерігав за мною крізь щілину в перегородці сцени, стверджують, що відновлення пройшло майже бездоганно. Цього разу мені допомогла неуважність публіки: я випадково зробив крок назад, але ніхто, крім Джулії та Адама, не помітив мого огріху.

Зі свого боку зазначу, що регулярні тренування сприя­ють послабленню пронизливого болю, що мучив мене раніше, і кожне виконання стає трохи кращим за по­переднє. Сподіваюсь, що за місяць чи два я зможу зберігати незворушний вираз обличчя після транспортування.

Слід додати, що печаль, що ятрила мені душу після перших спроб, поволі відступає.

23 лютого 1901

У Дербіширі

Я старанно тренувався наприкінці тижня, тож у вівторок виступив значно краще; у журналі «Сцена» вийшла схвальна рецензія — я навіть не уявляв, що мені співатимуть дифірамби! Учора, в поїзді, ми з Джулією читали й перечитували одне одному деякі уривки, радіючи, що такі відгуки добре позначаться на моїй кар’єрі. Оскільки ми тимчасово втекли до Дербіширу, відчутні результати цієї рецензії стануть відомими лише тоді, коли ми закінчимо наші справи й повернемося до Лондону на початку наступного тижня. Задоволений своєю роботою, я можу спокійно чекати. Діти приїхали з нами; стоїть холодна ясна погода, а вересова пустка зачаровує нас м’якою колірною гамою.

Я відчуваю, що попереду найбільш плідні роки моєї кар’єри,— на мене чекає шалений успіх.

2 березня 1901

У Лондоні

Мій графік включає безпрецедентну кількість заявок — тридцять п’ять підтверджених ангажементів на найближчі чотири місяці. Згідно з трьома укладеними контрактами я виступатиму під своїм сценічним іменем, а в одному з договорів обумовлено назву моєї програми — «Великий Дантон запрошує». У сімнадцяти театрах моє ім’я вкажуть першим на афішах; решта театрів щедро оплачують мої гастролі, компенсуючи недостатню престижність інших умов.

Таке розмаїття вибору дозволяє мені висувати певні вимоги, перш ніж погоджуватися: визначати технічні характеристики залаштункової зони й наполягати на огородженні сцени. Я домігся того, що стандартним пунктом усіх договорів стало надання мені докладного плану глядацької зали, а також твердих гарантій постійного й надійного електропостачання. У двох випадках керівництво театру так сильно жадає заманити мене, що обіцяло провести електрику до мого при­буття.

Я багато подорожуватиму. Брайтон, Ексетер, Кідермінстер, Портсмут, Ер, Фолкстон, Манчестер, Шеффілд, Аберіствіт, Йорк — усі ці міста й чимало інших, передбачених у моєму першому турне, радо вітатимуть мене так само, як і столиця, де я домовився про кілька ангажементів.

Попри численні роз’їзди (першим класом, зручними екіпажами, за рахунок сторони, що приймає), мій графік складений розумно; поки моя маленька трупа колеситиме країною, ми з Джулією матимемо нагоду зробити необхідні візити до Колдлоу-Хаус.

Мій агент веде перемовини щодо зарубіжних турне, серед яких фігурує ще одна поїздка до США (найближчим часом). Американські гастролі можуть створити ­додаткові проблеми, але жодна з них не є нездоланною перешкодою для талановитого ілюзіоніста в розцвіті сил.

Ці новини надзвичайно тішать мене, і я сподіваюсь, що мені можна пробачити самовпевненість, з якою я виклав останні події.

10 липня 1901

У Саутгемптоні

Відпрацював половину тижневого ангажементу в тутешньому «Театрі Герцогині». Вчора до мене приїхала Джулія, яка, на моє прохання, привезла валізу з документами й особистими паперами, завдяки чому я маю можливість зробити черговий запис у щоденнику.

Упродовж останніх місяців я невтомно репетирував і вдосконалював «Блискучу мить», аж доки не досяг належного рівня майстерності. Всі мої надії, що їх я покладав на цей номер, виправдалися. Я навчився переноситися крізь простір, не виявляючи жодної реакції на тілесний біль, який мені доводиться терпіти. Переміщення відбувається легко й невимушено, і з точки зору публіки цей ефект неможливо пояснити.

Душевні переживання, що краяли мені серце на початку нашого експерименту, відійшли в минуле. Я вже не страждаю від депресії та невпевненості в собі. Навпаки (я нікому не повідав цю таємницю і насмілився довірити її лише щоденнику, який не потрапить до чужих рук), розпад мого тіла перетворився на задоволення, що викликає майже наркотичну залежність. Попервах мене пригнічували уявні картини смерті й потойбічного життя, але тепер, щовечора демонструючи свій номер, я сприймаю цей досвід як переродження, моє власне оновлення. Колись я тривожився через необхідність багаторазово повторювати трюк, аби не втратити практичних навичок, а нині, щойно закінчивши один виступ, мрію про наступний.

Три тижні тому, під час перерви між поїздками, я змонтував апаратуру Тесли у своїй майстерні і перемістився в протилежний кінець. Я зробив це не для того, щоб перевірити технічні можливості обладнання або відшліфувати власні професійні вміння, а виключно заради фізичної насолоди.

Усунення престижів — останків, що залишаються після кожного сеансу,— досі є серйозною проблемою, проте за останні тижні ми вдалися до певних хитрощів, що дають змогу позбутися трупів без зайвої метушні.

Більшість запроваджених мною вдосконалень стосуються техніки виконання трюку. Моя перша помилка — дотримуватися думки, що одного яскравого ефекту переміщення буде достатньо для зачарування публіки. Я знехтував однією з найстаріших аксіом магії: дати зрозуміти глядачам, у чому полягає диво. Збити публіку з пантелику — непросте завдання, тож фокусник має розбурхати й утримати глядацький інтерес, а потім заплутати всіх, здійснивши щось неможливе.

Доповнюючи апарат Тесли реквізитом, що дозволяє створювати магічні ефекти (більшість приладів добре відомі професійним ілюзіоністам), я роблю «Блискучу мить» загадковим, дещо моторошним і приголомшливим видовищем. Я не використовую всі ефекти в одному виступі й навмисно змінюю програму, бажаючи тримати себе у формі й бентежити суперників. Зазвичай я обираю кілька прийомів, аби зацікавити людей і заморочити їм голову.

Я дозволяю оглядати апаратуру перед її використанням, а інколи — в деяких театрах — після її застосування.

Часом я запрошую на сцену кількох глядачів-добровольців.

Після транспортування я можу продемонструвати конкретний предмет, попередньо наданий глядачем і легко впізнаваний публікою.

Я дозволяю ставити на собі мітки борошном або крейдою: коли я матеріалізуюсь в тому чи іншому місці, всі можуть пересвідчитися, що я не користуюсь послугами двійника і перед ними саме той чоловік, якого вони щойно бачили на сцені.

Я переміщуюсь до різних точок театру залежно від двох факторів — планування будівлі й ефекту, якого я прагну досягти. Я здатен миттєво перенестися до цент­ру зали, останніх рядів партеру, амфітеатру або однієї з лож. Легко потрапляю до будь-яких декорацій та предметів реквізиту, виставлених на загальний огляд. Скажімо,