Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

З Єгором вони дуже подружилися і стали справжніми братом та сестрою. Щодня, якщо не бачилися, то телефонували один одному, у вихідні відпочивали в одній компанії. Єгор, незважаючи на своє переконання не зав'язувати нових відносин, навіть запав на одну з подружок Аліси. Але безтурботний час скінчився, настав вересень, син і дочка роз'їхалися по університетах, ми з Мері повернулися у місто, до своєї квартири, і я спробував увійти до свого звичного робочого ритму.

Поки Аліса була в місті, я регулярно отримував новини про Асю. Донька розповідала, що зі здоров'ям у неї все гаразд, що вона набрала проектів і цілими днями працює, дозволяючи собі відпочинок лише на вихідних і що загалом у неї все добре. Не раз висловлювала надію, що рано чи пізно все налагодиться, і ми з Асею помиримося, чи хоча б зможемо нормально спілкуватися.

Ось тільки в мене надії майже не лишилося. Я щиро повірив тоді, що записка спрацює, розбудить в Асі щось, що спить десь у глибині душі. Але цього не сталося. Я все чекав, час минав, а Ася тільки віддалялася.

З того моменту, як Аліса поїхала новини поступати перестали і мене почало ламати: я мучив себе здогадами, як вона, що вона, чим зайнята. Кілька разів поривався зателефонувати чи написати. Але... на правах кого?

Єдине, що я міг собі дозволити – це вечірні пробіжки з Мері за маршрутом будинок-парк-двір Асі. Там я годинами сидів на лавці, курив і дивився на її вікна, сподіваючись побачити хоча б її силует. Спостерігав за тим, як у кухні гасне світло, спалахує нічник у її спальні, переконував себе, що з нею все добре і без мене, а потім йшов собі додому.

Рівно опівночі її телефон вимикався, згасав напис "В мережі" у вайбері, і я поринав у сон з думкою про те, що мої сни – єдине місце, де ми можемо бути разом.

Ася мені снилася часто: я обіймав її, вона сміялася, ми їли цукрову вату в парку біля фонтану, їздили до села, де гуляли біля озера. А вранці я прокидався, і наставала жорстока реальність, у якій її не було поруч.

Усвідомлення цього було дуже болісним. Біль ґрунтовно оселився в мені, і зробити з ним я нічого не міг. Щоразу, коли я себе заспокоював і старанно переконував у тому, що ми все робимо правильно, що насильно я не можу її до себе прив'язати, що дати їй спокій – це, як мінімум, ознака поваги до її вибору, мені ставало дедалі гірше та гірше.

Повільно, але дуже впевнено, я доїдав себе зсередини. Вкотре проклинав себе за свої помилки, за те, що сам себе позбавив елементарної радості бути коханим тією, яку люблю я. Тільки толку? Що б я собі не думав, не вирішував, які б доводи собі не приводив – це нічого вже не могло змінити.