Читати книгу - "Дім, в якому…"

Попереду коло сходів стояв хтось, хто мало не прожектором освітлював спуск. Я зіпрів, захотілося курити. Телевізор з Перехрестя уявлявся скособоченою людською фігурою. Здавалося, що наші кроки відлунюють на всіх поверхах та що ось-ось збіжаться стривожені вихователі з Ящиками з’ясовувати, в чім річ.

Сходи пахли дезінфекцією й мишачим послідом. Освітлювач дуже старався. Він групував усіх по шестеро, освітлював дорогу до найнижчих сходинок, а потім піднімався за наступною групою.

Коридор першого поверху був набагато просторішим, аніж наш, тут запросто можна було проїхати шерегом у чотири візки, і ще залишилося б місце для двох ходячих. Тому тут ми рухалися швидше. Проїхали повз замкнені двері приймальні, актового залу та кінотеатру, повз кабінки ігрових автоматів, проминаючи стенди з фотографіями, ряди вогнегасників, віконця пральні... Спортзал виявився відчиненим, і там увімкнули світло. Далі можна було рухатися без ліхтариків.

Людей у залі вже напхом набилося, і вони все прибували, але при цьому, як не дивно, було досить тихо. Усі розмовляли пошепки. Пси встигли порозвалюватися на пілках і матах, повитягувати термоси й паперові стаканчики. Тепер вони мали вигляд господарів приміщення, до яких усі інші поприходили в гості.

Сфінкс, Чорний і Горбач рушили просто до них. Сліпий залишився біля дверей. Я, наче прив’язаний, теліпався за Табакі, а він, видно, вирішив поспілкуватися з усіма присутніми, тож ми раз по раз кружляли по залу, вітаючись і обмінюючись усякими безглуздими фразами то з тим, то з тим, поки мені це не набридло, і я не відстав.

Помпей сидів на маті дещо осторонь від решти Псів і палив, струшуючи попіл на підлогу. На шиї в нього теліпався строкатий джгут скрученої ковбаскою шийної хустки. Шкіряні штани, здавалося, ось-ось тріснуть під натиском м’язистих стегон. У переговорах зі Сфінксом він участі не брав, і я зрозумів, що деталі Великої битви обговорюються без її головних героїв. Потім я зрозумів, що поняття не маю, що входить до плану Битви — чи перемога Помпея, чи його поразка. Адже це також, напевно, заздалегідь обговорено.

Сфінкс та Горбач із Чорним повернулися. Сфінкс підійшов до дверей і зашепотів, розмовляючи зі Сліпим. Візочники шостої залишилися сидіти, де сиділи, ходячі встали, але теж залишилися біля мат і пілок. Посеред залу зібралися ходячі другої та третьої. Узявшись за руки, вони утворили велике коло.

Потім у нього вклинилися візочники, а найостаннішими — Чорний, Горбач, Лері та Пси з шостої. Кожного з наших і Псів ставили між Птахами й Щурами так, щоб по обидва боки стояли чужі. Коли в коло включили хлопців із шостої, воно стало нагадувати невелику арену. Збоку це виглядало досить кумедно. Здавалося, в Домі часто тренувалися у створенні такого-ось кола. Як мінімум — раз на тиждень. Я чудувався на незвичайне видовище, і тут мене покликали. Виявилося, я теж повинен був зайняти своє місце.

— Сонна тетеря! — прошипів Табакі, коли я проїхав повз нього.

— Македонський же не встав, — виправдовувався я.

Табакі кинув на мене обурений погляд і, підібгавши губи, відвернувся. Мене поставили між Ангелом з третьої та Мавпою з другої. Ангел витріщався на стелю й позіхав. Мавпа ялозив та вертівся, покривлявся та прицмокував губами. Рука Ангела тримала мою ледве-ледве, а Мавпа то стискав її щосили, то смикав і тряс, то мало не відпускав. При цьому складалося враження, що ні той, ні інший абсолютно не сприймають мене як людину. Я став ланкою загального ланцюга. І не більше.

Коли переміщення припинилися, Помпей піднявся з мати, потягнувся й увійшов у коло, підпірнувши під чиїсь зчеплені руки.

— Це зав­жди так? Як дитяча гра? — пошепки запитав я у Мавпи.

Він подивився на мене неуважно, скривився і сказав, що не розуміє, про що я мову веду.

Сфінкс підвів до кола Сліпого. Сліпий також став у коло.

— Навіщо цей хоровод? — знову запитав я Мавпу.

— Навіщо? Щоб усім було добре видно, дурню! І щоб руки у всіх були...

Мавпа не встиг договорити. Дружний крик змусив нас здригнутися й витягнути шиї. Коло розпалося. Помпей лежав на підлозі, дриґав ногами та видавав дивні звуки. Схожі на голубиний туркіт.

«І це все?» — розгублено подумав я.

Від того, що я побачив потім, мені стало погано.

Помпей тримався за горло, а між його червоними пальцями стирчало руків’я ножа. Я від­разу змружив очі — й уже так, із заплющеними очима, почув загальний видих. Він міг озна­чати тільки одне. Але я все ж зволікав, не наважуючись подивитися, а коли відкрив очі, Помпей уже не смикався. Лежав жалюгідний і мішкуватий у калюжі крові, яка швидко розтікалася, й ніхто з нас, ніхто з тих, котрі стояли й сиділи навколо, не сумнівався в тому, що він мертвий.

Коло збереглося, хоча ніхто більше не тримався за руки. Було дуже тихо. Усі дивилися на Помпея та мовчали.

Я зрозумів, що запам’ятаю це на все життя. Труп на підлозі, яка блищала зеленою фарбою, світло ламп, які відбивалися у склі вікон, загальне мовчання. Німоту місця, де мовчить занадто багато людей.

Сліпий присів над Помпеєм, намацав ніж і висмикнув. Ніж вийшов із хлюскотом, від якого мене мало не знудило. Дочекавшись, коли те, що піднялося з шлунка, вляжеться назад, я розвернув візок і рвонув до дверей, думаючи тільки про одне: як би чимшвидше забратися з цього місця.

Я мчав у пітьмі, не розбираючи дороги. Напевно, я вбився б іще на першому поверсі, якби мене не наздогнав Табакі.

— Е, куди ти без світла? Стій!

Він наздогнав мене, загарпунив своїм костуром і змусив зупинитися. Навіть не знаю, як йому це вдалося в суцільній темряві.

— Заспокойся, Куряко! Головне, заспокойся! — повторював він.

Я сказав, що абсолютно спокійний. Він вийняв з наплічника ліхтарик, і далі ми поїхали зі світлом. Дуже повільно.

Табакі тремтів та бурмотів якусь нісенітницю:

— Цур не в мене, пек від мене, шукай собі іншу шкуру, гуляй по воді, з місяцем походи далекою стороною, не в’яжися зі мною...

Я засміявся, і він сказав:

— Лише не психуй, будь ласка. Бо тоді доведеться лупити тебе по щоках і відпоювати валеріаною, а кому, по-твоєму, зараз хочеться цим займатися?

— А чим у вас є бажання займатися? — запитав я. — Багато інших справ?

Він не відповів.

— За це не вбивають! — прокричав Сфінкс в обличчя Шакалові.

— Ще й як убивають! — відповів Шакал.

— Малий ти ще знати такі речі, — сказав Лері.

— І що тепер? — запитав я. — Помпея вже ніщо не врятує?

Усі дивилися на мене. Як на абсолютного ідіота.

Я ним і був.

— Боже мій! — сказав я. І засміявся. Неможливо було втриматися. Табакі зупинився й мовчки перечекав мій напад веселощів.

— Той щур... — сказав я йому. — Пам’ятаєш щура? Я думав, ви його вб’єте. Притовчете шваб­рою. Але ж ви навіть не збиралися його вбивати, правда?

Світло ліхтарика відбивалося в круглих очах Шакала двома жовтими цяточками.

— Ви не мали наміру завдавати йому шкоди. Щура зачепити — у жодному разі, так? І тільки Лері по-справжньому боявся Помпея. А ви всі знали, що Сліпий його вб’є...

Табакі мовчки