Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Коли хочеш. Річ у тім, що-о-о…

Зореслав трохи помовчав і додав:

– Розумієш, буквально пару тижнів тому видавництво «Смолоскип» завершило формування збірки сучасної української прози. Оповідання Кузьми Олежченка там буде, а от твоє… Якби Кузя познайомив нас на місяць раніше, то, зважаючи на принесену тобою статтю, оповідання Спартака Сивака там би було також. Але вибач, не склалося.

– Та нічого страшного! – безтурботно посміхнувся відвідувач. – Я, навпаки, дуже радий, шо Кузі пощастило. А оповідання?.. У мене їх багато. До речі, хотів би попросити, якщо можна…

– Зважаючи, про що попросиш.

– Кузя розповідав, що у дев’яностому році ти нібито брав участь в Революції на граніті. Це так?

– Не нібито, а справді брав. Я тоді на журфаку навчався.

– Розкажеш, як там було? Ну-у-у, про враження, що й до чого…

– Розповім, якщо будеш добре поводитися. А зараз…

Зореслав стурбовано поглянув на годинник і мовив:

– А зараз пішли до виходу, бо ми тут з тобою засиділися, тоді як мені час до роботи повертатися.

На цьому й розпрощалися. Однак про себе Зореслав вирішив, що з Кузею треба серйозно поговорити. Бо він або чогось не розуміє – або повівся в даному разі… дещо некоректно. А це нікуди не годиться!..

Київський міський клінічний шпиталь інвалідів Великої Вітчизняної війни[63], вул. Червонофлотська[64], № 26, Пуща-Водиця, околиця Києва, друга половина жовтня 1996 року

Оскільки було вже доволі прохолодно, а ночами й ранками навіть ставалися заморозки, надвір вони не пішли. Просто розташувалися у величезному лункому холі так, щоб не потрапити на протяг, який безборонно гуляв від однієї двері до іншої.

Про самопочуття своєї колишньої класної керівниці Агата Самсонівна розпитала ще в минулий приїзд, про чоловіка й синочка розповіла їй тоді ж. А ще минулого разу вона вислухала деякі спогади Ганни Михайлівни про далеку вже війну, хоча стара вчителька й віднікувалася:

– Овва, яка з мене вояка?! Регулювальниця – можна подумати!.. Стоїш собі на дорозі, прапорцями вимахуєш. Були ті, хто воював по-справжньому, на передовій, а я – та-а-а… Сама лише назва.

– Але ж недарма ви тепер у ветеранському санаторії лікуєтесь! – заперечувала Агата Самсонівна. – Мабуть, навіть в тилу служити було не так легко, як от ви кажете?

– Всяке ставалося, звісно, – зітхала Ганна Михайлівна. – А про фронт і загалом про війну значно краще від мене Репей розповідав. Миколу Семеновича – історика з нашої школи пам’ятаєш?..

І все ж таки вона хоча й не дуже охоче, та певними спогадами поділилася. Але все це сталося минулого разу, отож у теперішній приїзд вони одразу ж перейшли до справи. А справа, через яку Агата Самсонівна навідалася до старої вчительки у ветеранський шпиталь, розташований аж у Пущі-Водиці, була незвичайною в усіх відношеннях.

А все через її сина! Колись давно, ще в дитинстві… так давно, що Агата Самсонівна забула навіть, коли це сталося, Спартак один-єдиний раз спитав її, чи вийде з нього письменник? Звісно, вони з чоловіком тоді спробували разом вибити цю дурнувату примху з голови синочка… Проте, очевидно, замало старалися! Бо хоча на словах Спартак і погодився, що це пустопорожня затія, з якої нічого путящого не вийде за жодних умов – він все ж таки час від часу щось там потихеньку «пописував» у грубих зошитах. А починаючи з 1989 року, то в газеті, то в якомусь журнальчику почали виходити одне за одним його науково-фантастичні оповідання. Й навіть до невеличких повістей справа дійшла поступово!

Ясна річ, усі ці маніпусінькі веселі опуси виглядали дуже мило. До того ж, за публікації Спартак отримував нехай мізерні, але сякі-такі гонорари – хоч якась розрада… З іншого боку, така, з дозволу сказати, «літературна діяльність» виглядала вкрай несерйозно. Отож час від часу Агата Самсонівна намагалася обережно навернути непутящого «письмака» на шлях істинний:

– Тобі що, Спарику, все ж таки закортіло повторити, з дозволу сказати, літературні «подвиги» нашого ленінградського родича Додіка Ґрінбаума?..

– Петербурзького, мамо, петербурзького.

– Та не вумничай! Ленінград, Петербург… Нема різниці.

– О-о-о, mamma mia!.. Ще й яка різниця.

– Цедрейтер, краще б ти дисертацією зайнявся, ніж зі мною сваритися.

– Мамо, та я б із задоволенням! Але хіба я винен, що наш завлаб Людвіг Альфредович поставив мене у чергу слідом за Есенбогою?! Отож доки Віліан Арленович не захиститься, – мене до дисертації навіть не допустять!

– Але як же я вплину на твого Кудріна?! Не можу ніяк.

– І я не можу, мамо! Просто нашу лабораторію ліквідують швидше, ніж я встигну захиститися… Тоді який сенс починати? Краще зайнятися тим, до чого у мене завжди душа лежала.

– Ну зрозуміло! «Шмок Додя в нашем взводе». Лаври цього нікчеми не дають тобі спокійно жити… А треба жити в реальності, синочку!

– Мамо, та я ж і намагаюся!.. А в реальному житті нашу лабораторію ніщо вже не врятує від ліквідації.

– Ти певен?

– Авжеж.

І синочок таки наврочив: їхню паяльну лабораторію ліквідували швидше, ніж він встиг навіть приступити до роботи над дисертацією. Звісно, для любого її Андрійчика то був неабиякий удар: чоловік аж надто звик пишатися успіхами синочка, отож зовсім не очікував настільки епічного провалу.

Натомість самому Спартакові все це було, як вода з гусака! Більше того, він переймався якимись дивними речами, що ніяк не личили молодому вченому: завів станковий наплічник, возик-«кравчучку» і почав розвозити по кіосках якісь там продтовари… Попервах Агата Самсонівна зраділа, що на безгрошів’ї малий розумник придумав, як підхалтурити, не виїжджаючи з дому на нафтові промисли в Сибір або на збирання врожаю в Європу. Та коли він власноруч змайстрував з уламків, зібраних на смітнику, елегантний столик з висувною поличкою, потім приволік додому загадкове залізяччя, що виявилося напіврозваленим комп’ютером, а відтоді почав просиджувати за цим жахливим залізяччям день і ніч, сторінка за сторінкою щось друкуючи…

Тільки тоді Агата Самсонівна второпала, до чого багато опусів встиг накропати її синочок! Їхні розмови ставали дедалі жорсткішими й зводилися до одного: як далі жити і що загалом робити?! Бо якщо судити за підозрілого вигляду «молодими обдаруваннями» на кшталт Кузі Олежченка, Зореслава Бурбели, завсідників то Клубу любителів фантастики «Star trek», то Літературно-інтелектуального клубу «Русское собрание», то українського Центру «Свобода слова», з якими тепер водився Спартак, усі ці, з дозволу сказати, невизнані генії мали б затягнути її нещасного дурника-синочка тільки в якусь жахливу безвихідь. Як протидіяти цьому, Агата Самсонівна навіть не уявляла…

І ось у понеділок, 7 жовтня, на колись святковий день «Брежнєвської конституції» сталася та сама жахлива катастрофа, якої батьки