Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Коли до далекого океанського острова наближається судно, це. — подія, новина, що гонить на берег усіх тубільців. Бо іншого зв'язку з рештою світу остров'яни не мають. І вони, діти природи, радіють кожному, щонайменшому суденцю.

Цього разу в океані маячило безліч кораблів. Йшли вони тим же курсом, що й тоді, коли було наслано магнітну бурю, — з південного сходу. Високі сірі велетні — «хрести», наполовину занурені у воду, і менші, присадкуваті, гостроносі кораблі.

Наблизившись до атола, армада поділилася на дві групи: більшість кораблів лягла в дрейф за бар'єрним рифом, на траверзі острова Бунут, решта попрямувала до Паону.

Хібокський глашатай сая вдарив у кулкул, скликаючи людей на берег. Ми бачили, як перед королівською резиденцією з'явився знайомий паланкін. Важко дихаючи, з хижки вийшов Ефо-Аліандро, і слуги, в супроводі міністрів, зокрема нового Міністра Двору, понесли Володаря до океану.

Тубільці звідусюди поспішали до берега.

Після невдалого полювання на морських корів та випадку з людинорибою, що незрозуміло як потрапила в сіті, Міністр Вина й Правопорядку більше пас не турбував. Та й Міністр Моралі вгомонився: у зв'язку з приєднанням Незалежного Королівства до Австралії йому було не до коров'ячих сліз.

Я знову пас свиней, а Заєць — кіз. Він, до речі, забрав із кокосової плантації свою приручену мавпу, і та йому, як вівчарка, допомагала пасти отару — завертала неслухняних цапів, що відбивалися від гурту, виганяла із чужих городів кіз.

Помітивши на видноколі кораблі, ми з Альфредом, як дикуни, від радості почали танцювати.

— Вітаю тебе, дорогий! — тиснув я Зайцеві руку. — Діждалися нарешті.

— Не радій передчасно… — розсудливо відповів Альфред.

Як згодом виявилося, він мав рацію.

Кораблі, порівнявшись із островом Паон, за кілька миль від нього зупинилися. На воду спустили мотоботи, і ті рушили до берега.

Чиї то кораблі, неозброєним оком не було видно. Обриси їхні свідчили, що вони — військові. Та коли мотоботи наблизилися до суходолу, ми побачили на них офіцерів військово-морського флоту США, а з ними кількох чоловік у цивільному.

Згодом уже довідалися: кораблі, які завертали до Хібоко, були частиною якогось великого морського з'єднання США. Люди ж у цивільному на мотоботі — парламентські представники Австралії на чолі з міністром Реджінальдом Уїтерсом. Вони прибули, щоб офіційно повідомити, що Незалежне Коралове Королівство віднині залежне, а Ефо-Аліандро більше не король.

Така була мета цього «дружнього» візиту. Крім того, американці принагідно навідалися на атол із наміром продовжити будівництво стратегічного об'єкта на узбережжі Бунуту.

Не здогадуючись навіть, що на них чекає, остров'яни радо зустріли прибульців.

Ми теж прийшли на берег, стали з Матик-Матиком та його сином Куде осторонь людської юрми, під віттям приземистої пальми. Звідти добре було видно пірс і те, що на ньому відбувалося.

Високий військовий, що першим вийшов із човна (то був сам командуючий американськими збройними силами в районі Індійського й Тихого океанів адмірал Кроу), наблизився до Ефо-Аліандро, простяг йому руку.

Слідом за адміралом до короля й міністрів почала підходити решта прибулих.

Рукостискання. Посмішки.

— Бачиш, Васько, яке братання, — підморгнув мені Альфред.

— Тільки невідомо, чим воно скінчиться, — відказав я.

— Навіть дуже відомо, — докинув Кім Михайлович. — На тубільців накинуть зашморг — от і все.

— Камара! — звертаючись до Міністра Двору, вигукнув король.

— Камара-мара! — в свою чергу повторив міністр, показуючи на кількох остров'ян, які, тримаючи щось у руках, стояли під кущами ліворуч.

Ті вибігли наперед, поставили на кораловий пісок видовжені, схожі на ночви, кошики. В них ми угледіли банани, манго, інші дари хібокської землі.

Адмірал Кроу нахилився, взяв із котика банан. Неквапно його обчистивши, надкусив. З набитим ротом кивком голови велів тим, хто його супроводив, теж покуштувати принесених фруктів.

У мить ока кошики спорожніли.

Король запрошував гостей у резиденцію. І тут трапилося те, що зайвий раз нагадало про зверхність американської солдатні — як янкі нехтують людською гідністю остров'ян.

За давнім хібокським звичаєм, у королівський паланкін може сідати тільки король. Для інших це — заборона, священне табу.

Ефо-Аліандро збирався вже сідати в паланкін, як до нього раптом підбіг ад'ютант адмірала. Він узяв за руку короля, заступаючи собою вхід.

Тим часом Кроу повагом підходив до королівської «карети». Розсунувши прив'язану до одвірків довгасту ширму — гойдливі, нанизані на стебельце трави бамбучини, вдоволено опустився на сидіння.

Йому було весело, і він засміявся. Реготом зайшлися й інші морські офіцери.

Але тубільцям було не до жартів. Порушення заборони викликало відчай, і вони стали на коліна. Король стояв, зніяковілий і розгублений.

Зрозумівши, що остров'яни не збираються нести паланкін, американці взялися до справи самі. Кілька кремезних матросів, вийшовши з мотобота, підхопили паланкін і, наспівуючи, понесли його крутосхилом у резиденцію.

Ефо-Аліандро, захекавшись, біг підтюпцем. Міністри його підтримували під руки.

Принижений, ошуканий король тубільців… Нам було прикро все те бачити.

Не встигли паланкін з адміралом винести на гору, за якою починалося королівське подвір'я, як до берега наблизилося ще кілька мотоботів, і з них — справжній тобі десант! — висипали горлаті матроси, вояки, які «стережуть» мир і спокій на суходолах Індійського океану.

Якщо ті, хто вийшов на берег із адміралом, ще сяк-так дотримувалися норм пристойності, то ці нагадували здичавілу орду: горлали, лізли на пальми, намагаючись струсити кокосові горіхи, кидалися до бананових дерев, тесаком підсікали ваговиті грона ще зелених плодів.

Галас, крики, регіт.

Неподалік від берега стояло з десяток бамбукових хижок, крайня з яких була старого Матик-Матика. Бравим воякам забажалося сфотографуватись на цьому «дикунському» тлі. І ось вони пішли на «штурм»: кілька матросів залізло на дах однієї з хатин, решта майнула всередину. Просунувши голову між бамбучин, що правили за