Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Третій підхід, покликаний вийти з безвиході, в якій опинилися націонал-соціалістичні провідники, а разом з ними й Україна, був сформульований на партійній нараді частин УСДРП та УПСР. 5 квітня вони ухвалили спільну платформу партій[345], яка повторювала головні положення, сформульовані авторами першої концепції у славній декларації «Комітету охорони Революції». Це – мир із Радянською Росією за будь-яку ціну та відмова від евентуального співробітництва з Антантою. Перші два розділи її формулювали засадничі принципи партійної диктатури есдеків та есерів, яка була покликана провести «політичну реформу» УНР.
Натомість інший уламок УПСР та «незалежники» УСДРП утворили «Всеукраїнський революційний комітет», а потім і «Головний повстанський штаб», які «ставили собі замету збройну боротьбу як проти більшовиків, так і проти “внутрішньої реакції”, під котрою вони розуміли Директорію». Провідні діячі цього угруповання – М. Любинський, Д. Одрина, Н. Петренко, І. Часник та ін. – були «давніми противниками Директорії і загального виборчого права». Вони пропонували запровадити Українську Трудову Республіку замінити Директорію на т. зв. «Раду Республіки»[346]. Цікавим у цьому є не стільки маніловські марення цих діячів, скільки їхня абсолютна нездатність пам'ятати і слідувати іншим своїм маренням. За декілька тижнів перед тим було досягнуто міжпартійного компромісу, який передбачав передання всієї повноти законодавчої влади Директорії (Раді Республіки) у складі 9 осіб – по три від есерів, есдеків та есдеків «незалежних», а військової – Головній Військовій Раді з «правами верховного головнокомандування».
Це був четвертий план, покликаний оживити небіжчика – УНР.
Те, що вона приречена, було видно простим оком. 18 березня у Проскурові «відбулося перше й останнє засідання Директорії в її повному п ятичленному (так у тексті; всіх членів Директорії було 6. – Д. Я.) складі. Саме в той час, – згадував Мазепа, – Петрушевич увійшов до складу Директорії як представник від Галичини. Потім Директорія вже ніколи не відбувала своїх засідань у повному складі. Частина членів Директорії на чолі з Петлюрою опинилася в Рівному, друга частина, Петрушевич і Андрієвський, майже цілком «урядувала» в Станіславі. Так само на кілька частин розбився уряд Остапенка». Власне, Раду Міністрів і урядом назвати було важко: «в кінці березня… кабінет Остапенка фактично майже перестав існувати або існував у такому вигляді, що, напр., ролю міністра внутрішніх справ виконували аж чотири особи заразом. Члени Директорії також не були вкупі, й кожний на свою руч шукав виходу з цього прикрого положення»[347]. Красномовний приклад. 1 квітня Макаренко надсилає до Лівицького листа такого змісту: «№ 626. Рівне. А. М. Лівицькому 3 одержанням цього наказую негайно вступить до виконання обов'язків міністра внутрішніх справ під страхом карної відповідальности за невиконання розпорядження верховної влади. За Директорію УНР, член Директорії А. Макаренко».[348]
П'яту політичну концепцію сформулювали опоненти чотирьох попередніх. Самостійники-соціалісти та їхні тогочасні тактичні політичні союзники – соціалісти-федералісти та народно-республіканська партія були впертими противниками «трудової демократії», «радянської системи» та союзу з більшовицькою Росією в будь-якій формі. Вони запропонували встановити диктатуру Директорії під проводом Петлюри, проголосити парламентський устрій та укласти союз з Антантою для боротьби з більшовиками. Найбільш радикально всередині цього табору була налаштована УПСС, яка мала помітний вплив в офіцерському корпусі та три міністерські портфелі (до складу РНМ увіходили морський міністр Михайло Білинський, голова партії Олександр Макаренко та державний секретар Дмитро Симонів). Їхній план також передбачав створення при Головному отаманові «Військової Ради», до якої мали увійти, крім нього, по 2 представники від наддніпрянської армії та УГА. Чи не головним лобістом цього плану був командувач так званого Північного фронту Оскілко, який сподівався, що «у випадку прийняття його пляну, по короткім часі він усуне Петлюру і сам буде диктатором».
Шостий підхід обстоювали представник УПСС у Директорії Андрієвський та його політичний союзник Петрушевич, які були в опозиції до перших п'яти конструкцій. Останній, наприклад, прямо говорив про те, що «Антанта Петлюрі не вірить, бо вважає його за большевика, і тому не дасть допомоги Україні, доки на чолі армії буде стояти Петлюра. Українська справа, – переконував він, – загибає від командування Петлюри. Армія йому зовсім не вірить, бо він не є військова людина».[349]
І це ще не всі думки!
Існувала і сьома політична пропозиція. Представники «інших правих партій» носилися з ідеєю призначити Головою Директорії Петрушевича, Головним отаманом – Оскілка; Петлюра мав залишитися лише одним із членів Директорії.[350]
Восьмий варіант був такий. Коновалець та частина членів УСДРП і УПСР наполягали на запровадженні радянського державного устрою. Однак «пробити» цю позицію її прихильники не змогли. Петлюра вперто обстоював «трудовий принцип» організації влади, тобто стояв на позиціях «конституції» 28 січня. Пізніше, під час т. зв. «кам'янецького сидіння» Рада Міністрів під
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крах Симона Петлюри», після закриття браузера.