Читати книгу - "Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України"

2) якщо стан зменшеної осудності істотно не впливав на процес вчинення суспільно небезпечного діяння, він не повинен служити підставою для пом’якшення покарання;

3) якщо винний сам викликав хворобливий психічний розлад з наміром вчинити злочин, то такий стан не може враховуватися як пом’якшуюча обставина;

4) слід обмежити застосування смертної кари до осіб, визнаних судом зменшено осудними[453].

Розглядаючи запропоновані автором правила призначення покарання, слід погодитися, що для правильного вирішення питання про вибір справедливої міри покарання суд повинен оцінити вплив психічного розладу і розумової відсталості на ступінь усвідомлення винним фактичного характеру і (або) суспільної небезпечності його дій або можливості керувати цими. Це необхідно не тільки для того, щоб правильно встановити, чи є підстави щодо визнання такої особи обмежено осудною, але й для того, щоб зрозуміти ступінь винності цієї особи, тому що настання тих або інших правових наслідків пов’язане не з самим психічним розладом, а з порушеннями здатності усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій, що викликаються ним, або керувати ними[454]. Оскільки суд призначає покарання згідно з виною особи, яка вчинила злочин, то ступінь винності має вирішальне значення для визначення міри покарання. Установити його можна за допомогою аналізу характеру й спрямованості інкримінованого їй діяння. Саме врахування регулятивних можливостей особи при скоєнні конкретного злочину зумовлює призначення їй справедливої міри покарання. Тому слід погодитися з І.А. Кудрявцевим, що принцип справедливості не дозволяє покласти на суб’єкта злочину відповідальність за ту частину зниження соціального контролю, яка зумовлена або пов’язана з істотним ситуативним впливом психічного розладу, але в цьому випадку вимагає соціального захисту суспільства від його негативного впливу. Водночас цей учений зазначає, що міра відповідальності в психологічному плані визначається суб’єктивними можливостями виконання особою належних дій[455]. Безумовно, міра примусу має бути прямо пропорційна суспільній небезпечності винного в скоєному злочині, і тому, як уявляється, необхідно з'ясувати вплив психічного розладу на ступінь усвідомлення фактичного характеру й суспільної небезпечності своїх дій, а також на можливість ними керувати. Установлення міри прояву психічного розладу у винної особи зумовлює вирішення питання не тільки про обрання справедливої міри покарання винному, але й про необхідність призначення примусових заходів медичного характеру.

При цьому видається не зовсім точним формулювання О.В. Шидловським правил призначення покарання обмежено осудним. Це пояснюється недостатньо точним розумінням медичного критерію обмеженої осудності. Автор не бачить явної суперечності у сформульованих ним правилах призначення покарання. Так, термін "психічний розлад" використовується в сучасній психіатрії замість поняття "психічна хвороба", тому немає необхідності говорити про хворобливий психічний розлад. Якби психічний розлад не був хворобою, то вживання примусових заходів медичного характеру суперечило б здоровому глузду. Більше того, таке формулювання правил призначення покарання не відповідало б положенням чинного кримінального законодавства, де медичний критерій обмеженої осудності чітко визначено за допомогою терміна "психічний розлад".

Аналізуючи особливості призначення покарання обмежено осудним особам, необхідно також зазначити, що стан обмеженої осудності винного може бути також викликаний вживанням спиртних напоїв, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин. Проте, виходячи з вимог ст. ст. 21 і 67 КК України, є необґрунтованим пом’якшення покарання цим особам. У таких випадках до особи, яка страждає на алкоголізм, наркоманію або токсикоманію, може бути застосовано судом примусове лікування.

Зважаючи на сказане, необхідно сформулювати такі правила призначення покарання при визнанні судом особи обмежено осудною: 1) суд повинен обов’язково оцінювати вплив психічного розладу або розумової відсталості на ступінь усвідомлення винним фактичного характеру і (або) суспільної небезпечності його дій (бездіяльності) або здатність керувати ними; 2) визначаючи міру покарання винному, суд повинен з’ясувати, чи здатна ця особа усвідомлювати призначене йому покарання.

Водночас стан обмеженої осудності не повинен служити підставою для пом’якшення покарання, якщо:

1) він істотно не впливав на процес здійснення суспільно небезпечного діяння; 2) якщо він став результатом аморальної поведінки винного, викликаної вживанням алкоголю, наркотичних або інших одурманюючих засобів; 3) якщо сам винний викликав хворобливий психічний розлад з наміром вчинити злочин.

Беручи до уваги поширеність у судовій практиці помилок при призначенні покарання обмежено осудним, що вчинили злочин, доцільно законодавчо закріпити правила призначення покарання для вказаної категорії осіб. Ці правила, на нашу думку, необхідно сформулювати в такій редакції:

1. При призначенні покарання особі, визнаній обмежено осудною, крім обставин, передбачених у ст. ст. 65–67 КК цього кодексу, необхідно обов’язково оцінювати вплив психічного розладу або розумової відсталості на ступінь усвідомлення винним фактичного характеру і (або) суспільної небезпечності його дій (бездіяльності) або можливість керування ними і здатність винного усвідомлювати призначене йому покарання.

2. При визнанні особи обмежено осудною призначене покарання повинно бути пом’якшено, за винятком випадків, коли: 1) стан обмеженої осудності істотно не впливав на процес здійснення суспільно небезпечного діяння; 2) якщо цей стан виявився результатом аморальної поведінки винного, викликаної вживанням алкоголю, наркотичних або інших одурманюючих засобів; 3) якщо сам винний викликав психічний розлад з наміром вчинити злочин.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що, незважаючи на прийняття у 2001 році нового КК України, аналіз судової практики свідчить про значну кількість помилок, що допускаються судами при застосуванні спеціальних правил призначення покарання. Аналіз практики призначення покарання дозволяє виявити ряд недоліків, які вимагають свого вирішення, а також активізувати практичне роз’яснення деяких найбільш актуальних питань у постановах Пленуму Верховного Суду України. Як уявляється, це певною мірою сприятиме більш ефективному призначенню покарання і попередженню судових помилок при застосуванні спеціальних правил призначення покарання.

Призначення покарання є завершальним етапом судової діяльності з розгляду та вирішення кримінальної справи. Правильне здійснення цієї діяльності