Читати книгу - "Теорія права і держави: Підручник."

Правова акультурація - це універсальний закономірний зв’язок між правом синхронно функціонуючих національних систем, що виражається у взаємному запозиченні (перенесенні і пристосуванні) ціннісних правових елементів однієї культури іншою, що призводить до їх уніфікації (конвергенції).

Правова акультурація є такою самою універсальною закономірністю, як і наступність у праві. Загальне в них - внутрішня сутність. Якщо завдяки наступності в праві здійснюється перенесення правових норм з власної системи права попереднього історичного етапу до наступного, то через запозичення правових норм та інститутів, котрі є практично вивіреним цінним надбанням, відбувається збагачення та наближення однієї системи права до іншої. За правової акультурації зазвичай синхронно підтримується і розвивається зв’язок між національними правовими культурами; сприймаються елементи (норми права, інститути права, юридичні процедури, форми і види юридичної діяльності) однієї в одній, тобто відбувається міжкультурна комунікація і взаємна правова інтеграція (об’єднання). Остання особливо характерна для правових систем країн Європейського Союзу.

Розходження між правовою наступністю і правовою акультурацією виявляється у способах (формах) їх здійснення. Способами правової акультурації є «перенесення», «пристосування», «засвоєння», «використання». За наступності у праві зазвичай відбувається акцептація (повне вписування) правового елемента в національну систему права, а за правової акультурації - адаптація (поступове пристосування). Вибірковість дії правової акультурації визначається напрямом наступності в праві. Якщо наступність здійснюється між ступенями розвитку однієї системи права, поточне покоління якої засвоює і використовує збережені елементи своєї системи, то правова акультурація потребує наукового аналізу можливостей перенесення і «вживляння» іноземних елементів правової культури в національну систему права. Новації в праві - це результат (здійснений факт) перенесення в національну правову систему нових для неї елементів правової культури, їх пристосування і засвоєння на певний момент функціонування.

Правова акультурація може здійснюватися в результаті: 1) владної діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів (державно- владний рівень); 2) конкретних договірних відносин між фізичними і юридичними особами {договірний рівень); 3) спілкування вчених юристів і обміну досвідом юридичних освітніх установ (доктринальний рівень). Глобальною правовою акультурацією вважається рецепція права, коли запозичуються зміст, система або структурні елементи системи права (галузі, інститути права), у результаті чого відбуваються сутнісні, глибинні зміни у правовій культурі суспільства.

За допомогою правової акультурації здійснюється відновлення і збагачення правових систем держав, що входять до складу співдружностей (РЄ, ЄС, СНД та ін.), і навіть уніфікація низки законодавчих актів, чому сприяють модельні закони. Іноді свідомо критичне перенесення правового елемента з іншої системи права здатне відіграти більшу роль, ніж сліпе сприйняття з власного правового досвіду.

В історії немає таких прикладів, коли право якоїсь країни складалося і розвивалося б лише під впливом внутрішніх умов. Внесок іншої системи права або кількох систем права у становлення нової правової системи завжди існує, і «нізвідки» або тільки «із самої себе» правова система держави не виникає. Невипадково існуюча типологія правових систем світу позначається через терміни «сім’я» або «тип»: цим підкреслюється спільність ознак правових систем, що нерідко виникли в результаті рецепції, правової акультурації, тобто прогресивного запозичення елементів одна в одної.

Наступність у праві і правова акультурація доповнюють одна одну, хоч і є відносно самостійними. їх співіснування - вічне, лише ступінь поширення кожної з них має бути розумним, особливо правової акультурації, щоб прогресивне запозичення в праві мало певні межі, які б погоджувалися зі збереженням національних правових традицій.

Як наступність, так і акультурація зумовлені внутрішніми і міжнародними факторами функціонування держави. Внутрішні фактори: менталітет народу, правосвідомість, правова культура, економічні відносини, державно-управлінська структура. Зовнішні фактори виявляються у гармонізації законодавства, імплементації норм міжнародного гуманітарного права в національне право, використанні прецедентної практики Європейського Суду з прав людини та ін.

«Джерело права» і «форма права» взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.

Поняття «джерело права» вживається у розуміннях: матеріальному, ідеологічному, інституційному, формальному (юридичному)[25].

Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм.

Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб’єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм.

Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів та інститутів (громадянського суспільства, держави) як суб’єктів формування і встановлення права.

Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб’єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Інакше, це зовнішні виявлення буття об’єктивно існуючих правових норм і принципів, які є мірою охоронюваного державою права.

Форми права - вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення. При написанні «джерело (форма) права» підкреслюється, що мова йде саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні.

Основні джерела (форми) права в державах світу і Україні:

• нормативно-правовий акт;

• нормативно-правовий договір (внутрішньодержавний);

• міжнародно-правовий акт (домінуючим є договір);

•