Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Що він любив?

Ліза: Все… От чесно… Йому все здавалось цікавим і гарним. Якось він півгодини, із захватом у погляді, розповідав про воду… Уявляєте? ПРО ВОДУ.

Рута Кулакова, співачка, подруга Бенедикта: Музику, поезію… Життя… Людей… Любив допомагати людям. В останні місяці він навіть не зважав на біль, а допомагав. Він допоміг десяткам.

Анна: Любив дізнаватися щось нове. Завжди говорив, що люди для цього й існують… що це сенс нашого життя — щоразу дізнаватися нове, вчитися, не зупинятися. Також він був меломаном і книгоманом. Шаленим просто! Щодня він повинен був щось читати і слухати. Ми так любили робити це вдвох… Просто сиділи мовчки і читали… Або лежали, мали по одному навушнику у вусі і слухали ту саму пісню… Це було класно.

Пилип, друг Бенедикта: Природу і свіже повітря. Він любив проводити час у парку… Пам’ятаю, ми одного разу, на його день народження, його туди завели, і він звідти не вилазив просто… Любив там сидіти і думати про щось. Думаю, в цьому щось є. Варто і собі спробувати.

Макс: Життя він любив, і що? Хтось зверху вирішив, що йому досить. Тяжко про таке говорити, правда? Але така реальність. А більше за життя? Не знаю… Мабуть, Анну.

Чого він вас навчив?

Макс: Жити моментами… Він завжди говорив, що треба жити моментами….

Ліза: Жити моментами.

Пилип: Жити моментами.

Анна: Жити моментами. Кохати.

Рута: Не боятися. Ризикувати. Любити життя.

Що б ви йому сказали, якби він міг вас почути?

Анна: Що я сумую за ним. Дуже. Що кожного дня про нього згадую. Що переїхала-таки в Польщу і потроху починаю нове життя, але все одно за ним сумую.

Ліза: Дякую. Я б сказала йому «дякую». За все, на що він відкрив мені очі… Він навіть не думав їх відкривати, та відкрив. Напевно, в цьому був його феномен.

Макс: Я б сказав, що в мене все добре, нехай не переймається. Бо я чомусь впевнений, що він переймається. Я роблю улюблену справу, насолоджуюся життям, а не так давно познайомився з хорошою дівчиною. До речі, на його похороні… Його б це, мабуть, розвеселило… Єва її звати… Хороша така дівчина… Художниця.

Яна Крех, мати Бенедикта: Я б спитала, чи в нього все добре… Звісно, я впевнена, що він у кращому світі, але я б хотіла почути це від нього. Тоді б стало легше жити. Стало б спокійніше.

Пилип: Що нарешті дочитав його збірку… і що вона мені сподобалась… Думаю, це було б саме те, що він хотів би від мене почути.

Рута: Що продовжую те, що ми з ним почали. Я пишу музику на його вірші, допомагаю хворим на БАС. Скажу, що вийшов уже другий альбом під назвою «Дерево без листя», так, як він і хотів. Розкажу, чого ми з ним добились… Думаю, він би зрадів.

Анна: Думаю, він чує нас. Тих, хто був поряд з ним. Він радіє.

Він помер у березні минулого року. Розкажіть щось про останні його місяці.

Пилип: Ой, це було страшно… І гидко, як він завжди казав.

Яна Крех: Коли я побачилася з ним після його втечі, його тіло майже не рухалося. Проте він ще говорив, добре дихав і міг ворушити правою рукою. Я дякую його другові Артемові, який якось прийшов до мене і показав ролик з новинами про те, що мій син написав пісні відомій співачці Руті Кулаковій. В мене був шок. Я раділа, що мій син такого добився, а ще більше я раділа, бо тоді нарешті взнала, де його шукати… до цього я не знала… І я дякую Артемові, бо він подарував мені ще кілька хоч і тяжких, але проведених зі сином місяців. Я буду до смерті за це вдячна.

Ліза: До кінця грудня він втратив свої кінцівки. Був в’язнем у власному тілі. Ви можете собі таке уявити? Правда, навіть страшно таке припустити? А він це проживав кожного дня… А в січні перестав говорити. Поки не привезли спеціальних комп’ютерів, у нас був лише його погляд.

Пилип: Мова відходила не зразу, а потрохи… Щоразу гіршала і гіршала… Інколи він розмовляв, як п’яний фізрук, а інколи ще гірше….

Макс: Йому давно було важко говорити, та він не здавався. Він говорив увесь час! Інколи добряче цим набридав. Думаю, він просто хотів наговоритися… А в січні, коли він ротом уже не міг керувати і розмовляв за допомогою комп’ютера, я зрозумів, як скучатиму за його голосом. Мене страшенно дратував той технічний голос якогось чужого дядька.

Рута: Але він не переставав писати вірші. І тепер йому доводилось буквально очима їх писати… знаєте, за допомогою спеціального комп’ютера… Та він писав, незважаючи на важкість.

Анна: Він усміхався. Коли бачив сніг; коли дочекався весну. Він радів кожен свій день. І я раділа разом з ним.

Ліза: Десятого лютого посеред ночі до мене подзвонила Анна, і я, ще не піднімаючи трубки, зрозуміла, що все погано.

Анна: Я прокинулась від його