Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Тоді що це? — показав Люшков на калюжі, які з червоних поступово ставали чорними.

— Це кров і це його кров, в не кров розірваних чи розтоптаних Шпилем солдат, — мовив Бар-Кончалаба і з розумним виглядом закивав головою.

— Але звідки в нього кров, коли її не повинно було бути? — аж загарчав Ліберман, якому здавалося, що професор з нього знущається.

— А ось це питання якраз для науки. Не знаю, чому кров з’явилася саме зараз. Але напевно можу сказати, що це свідчить про великі зміни в організмі Шпиля.

Над лугом, десь у височині, загуркотів аероплан. Кивнув крилами. Люшков замахав рукою в бік, куди побіг Шпиль.

— Це той аероплан, яким мене привезли з Харкова! — Бар-Кончалаба роздивлявся літаючий засіб.

— Як ти здогадався підготувати аероплан? — спитав здивований Ліберман товариша.

— Я ж кажу, що треба планувати не тільки перемоги, а й поразки. Я не виключав, що все піде не так, як я хотів, то підготував запасні варіанти, — пояснив Люшков.

— Що будемо робити далі? — спитав Єрофеєв.

— Готуйте людей в похід. Як тільки дізнаємося, де заліг Шпиль, відразу ж виступимо туди, — сказав Люшков, який вже трошки заспокоївся. — Залишки механічних солдат та панцирників повантажити на потяг і відправити до Москви. Може щось відремонтують. Товариша Туазеста теж туди. Терміново замовити та привезти до Охтирки найбільші ланцюги та морські канати! Здається, тільки ними ми можемо цього клятого Шпиля стримати.

— Слухаюся, — Єрофеєв побіг віддавати накази.

— Здається, я знаю, звідки кров! — скрикнув професор Бар-Кончалаба, який до того стояв замислений.

— І звідки? — недовірливо поцікавився Люшков.

— Шпиль закохався!

— Що? — Люшков презирливо зареготав.

— Так-так! Закохався! — наполягав професор. — У ту дівчину, ви ж бачили, як він на неї дивився! Він закохався! І завдяки цьому ожив! Перестав бути Големом, став людиною! Став смертним! Тепер його можна вбити і тепер у нього при пораненні тече кров!

Бар-Кончалаба аж стрибав на місці, у такому був захваті від власних думок.

— Дурниці, яке може бути кохання, коли він настільки її більший? — не погодився Ліберман.

— Коханню підкоряються всі розміри! — зауважив професор і став кивати головою з виглядом великого знавця цього питання.

— Професоре, це гнилий ідеалізм! Думати, що тіло може змінитися під впливом якихось почуттів, — роздратовано сказав Люшков. — Матерія — основа буття, то вона впливає на дух, а ніяк не навпаки! Якесь кохання не може вбити чи оживити.

— Пане комісаре… — почав було Бар-Кончалаба.

— Товаришу! — урвав його Люшков.

— Товаришу комісаре! Як це кохання не може вбивати, коли он скільки людей роблять собі край через нього?

— Дурнів ми не рахуємо.

— Але…

— Припинити цю розмову! — наказав Люшков. Подивився в бік лісу. — Як звуть того хлопця, якого вона попросила відпустити?

— Чет, Четвер Загорулько, — підказав Ліберман.

— Чет, що за ім’я таке дивне?

— Від Четверга, він у четвер народився, — пояснив Єрофеєв. — А навіщо він вам?

— Через нього можна впливати на ту дівку, — сказав Люшков. — Ми чимось можемо його зачепити? Є якісь важелі впливу на нього?

— У нас жінка, з якою він жив раніше. І дитина, — згадав Ліберман.

— Його дитина?

— Ні.

— Погано. Але все одно спробуємо, — кивнув Люшков і наказав принести йому жерстяний рупор, який знайшли ще в обозі Вовчої дивізії. Схопив його і почав кричати в бік лісу: — Чете, я знаю, що ти мене чуєш! Ти десь тут, ти не втік, ти дивився за тим, що тут відбувалося! Так ось, жінка, у якої ти жив на хуторі, і її син, вони в нас! Якщо ти зараз не прийдеш, ми розстріляємо їх. Чуєш? Ти знаєш, що ми не жартуємо. А ти, Дубківський, подумай про батька. Його теж чекатиме розстріл, якщо ти не повернешся! Ви почули мене, тепер думайте!

Люшков і всі інші деякий час дивилися у бік лісу, потім комісари сіли у єдиний вцілілий панцирник і поїхали до міста.

Чет та Дубківський злізли з дерева і зайшли у гущину лісу.

— Що ти будеш робити, Чете?

Той знизав плечима. Мабуть, вперше за життя Чет не знав, що робити.

— Я не піду до них. Нехай розстрілюють того розпусника! — дратувався Дубківський. — Я ненавиджу його! Він зрадив маму, зрадив мене, зрадив Україну! Він же не згадував про нас навіть коли розбагатів, написавши ту кляту книжку! Лише кілька разів присилав мені невеличкі подарунки на Різдво! Йому було не до мене! Спочатку та хористка, потім ті чудовиська! Ось що його цікавило, а не я! Тепер нехай гине, мені байдуже!

Чет узяв його за руку, сам притиснув палець до губ, показав, що говорити треба тихіше. Ліс не такий вже і