Читати книгу - "Риб’яча кров"

— О господи, що ти перебріхуєш? Чому уникаєш розмови? Я питаю, чому ви тоді не відправили цієї петиції? І чому ти про це не сказав?

— Минуло вже понад два роки, я точно не пригадую. Мабуть, у комітеті вирішили, що посилати не слід…

— Я скажу тобі, чому її не відправили. Ви злякалися, злякалися, що скажуть про це в районі, що будуть проблеми, що приїдуть саме до вас…

— Ти верзеш дурниці.

— Це Маха вирішив, так? А ти його боїшся, трясешся, щоб тебе залишили в комітеті, й завжди робиш тільки те, чого хоче він.

— Я відмовляюся це слухати!

— Причому ви підвели всіх людей, тоді ці підписи щось та й означали. Зараз уже все одно, а тоді це мало значення!

Тато пішов із кухні, гримнув дверима. Мама дивилася в стіл, я вислизнула зовсім тихо. Коли збирала речі в сумки, була вже спокійною.

Ще ввечері в темряві я ходила по снігу біля річки й складала свої торби у світлиці в дядька Венци. Доріжку до хвіртки було прочищено, лопату сперто на хату. Дядько був у пивниці. Я вичистила з печі попіл і в грубому Гонзиному светрі заходилася розкладати вогонь. Усе було холодним, стіл, ковдри й непокриті матраци на дивані. Я не могла зігрітися, думала про Петра, Анну й Міладу. Нікого з них тут не було. Я почувалася пригнічено, усе, що тільки-но відбулося, здавалося тепер намарним. Це навіть не було втечею з дому, бо ж я сиділа в хаті, яка також була вже моєю. Від вересня її було записано на мене. Дядько дотримав слова. У день мого вісімнадцятиріччя приніс документи з кадастрової комісії. Тато тоді покрутив головою, мовляв, який у цьому сенс і навіщо платити податок за зміну власника, якщо висоту 370,5 уже давно підтверджено. Лінію затоплення було встановлено, роботи над греблею в Гнєвковіце розпочалися. Але таким був дядько Венца.

Ця згадка мене підбадьорила. Я зняла з гаку біля дверей ватяний робочий плащ, що його Гонза взяв на будівництві. Він був мені завеликий, рукави — надто довгими, але він зігрівав. Я підняла комір і вийшла надвір. Відчинила клітку, і разом з Царем потяглася по снігу за течією річки. Зупинилися аж під Скалою. На березі два човни, подертим дном догори, ніби дві велетенські рибини, яких викинула на берег могутня хвиля. Далі йти вже не хотілося, ми трохи повернулися й видерлися на луку, куди влітку ходили збирати малину. Усе було вкрито снігом і тишею. Я вдихала холодне повітря й слухала цю мертву мовчанку природи. Я ніде не почуватимуся самотньою, доки ось цей шмат природи зі мною, подумала я. Лука, окраєць лісу й ріка під нами. Цар сопів, намоклий від снігу.

— Ходімо, дідусю, вертаймося, — сказала я вголос.

Цар уже не мав сил для довгих прогулянок. Роки брали своє. У плащі з написом «Наземне будівництво» на спині я повернулася до хати. Із невеликого комина йшов дим. Я доклала дров, у світлиці було вже досить тепло. Мені здавалося, наче Гонза щохвилини може повернутися, ніби щойно він просто кудись вийшов. Біля письмового столу височіла його дошка з лінійкою для креслення й рулон кальки. Я витягнула речі з сумки, у порожній шафі лишилося кілька Гонзових футболок і літні полотняні штани. Я постелила на дивані й сиділа на ньому у светрі. За вікном було темно, я прокручувала в голові свою сварку з татом, але це вело в нікуди. Робилося все смутніше. Я підвелася й пройшла всю хату. Коли увімкнула світло в кухні, побачила мийку, повну брудного посуду. Я відкрутила воду й заходилася мити. Коли дядько прийшов із пивниці, на столі парувала каструля супу, а в кошичку лежав хліб.

— Це якось інакше, аніж із Гонзою, — похвалив він, коли ми їли суп. — Він не вмів готувати, і я ще й прибирав після нього.

— Облиш, дядьку. Я за ним сумую.

— Але і я теж… — скинувся він.

— Він не хоче, щоб до нього їздили. Написав мамі одного листа й усе.

— До Конопки я в пивниці вже не підсяду. І Зденєк мене дратує.

— Що з ним?

— Він не хоче сюди ходити, навіть про бджіл забув. Із ким я ходитиму на риболовлю? Чорт забирай, я люблю цього хлопця, він не винен, що його батько — старий ідіот.

— Зденєк — хороший хлопець. А як його мама?

— Ми часом говоримо через паркан. І з нею все ще можна розбалакатися, хоча вона часом і не при собі. Але знаєш, що нового? — Дядько грюкнув кулаком по столу, ніби щойно згадав.

— Їм написали, що врешті їхня хата залишиться.

Я засинала, уявляючи, як під домом Конопків шумітиме берег широкої ріки. Там, де зараз лежу я. Зденєкові не треба буде їхати до міста в панельку. Я думала також про тата й Петра. Про дядька й Гонзу, про всіх своїх чоловіків.