Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

коло читачів, починаючи від дітей, для яких призначалися «Абу-Касимові капці» чи «Грицева шкільна наука»: «Нині випорпав мій Колько з шафи бібліотечної „В поті чола“, бо хотілося йому опять читати ба-ба галамага», — звертався до письменника Андрій Чайковський у 1895 році. Дещо невизначеним на цьому тлі був статус Франкового «Лиса Микити». Як сатира на суспільство, він адресувався дорослим, проте згодом його читали дітям як казку. Разом з тим, публічне авторське читання поеми «Мойсей» у Львові та інших галицьких містах однозначно сприймали як форму консолідації галицьких українців, пробудження їхнього національного духа тощо.

Ґенеза саме такого сприймання української літератури в Галичині лежала не тільки у сфері художньо-естетичних критеріїв, але й в ідеології народовців. У другій половині ХІХ ст. вихідним пунктом на шляху формування «свідомого українця» вважали читання творів Т. Шевченка, що стало одним з елементів культу Великого Кобзаря. Ознайомлення з Шевченковими текстами нерідко описували як «потрясіння душі», емоційне переживання національної історії: «Не потрібую хіба сказати, що я переживав, читаючи „Кобзаря“, бо думаю, що всіх нас, зокрема у хлоп’ячі роки, він зворушував до глибини душі (…). Часто-густо не розумів я того, що читав, але вже сам вірш, сама незрівнянна музика слова поривала мене й запалювала хлоп’ячу душу. Очі світилися, лиця паленіли, ревіли пороги, дзвеніли козацькі шаблюки, щось велике, могутнє, непереможне являлось у невідомій площині», — згадував згодом поет Б. Лепкий. Проте коло «народовецького» читання, яке формувало його свідомість у провінційних Бережанах, цим не обмежувалося. Сюди ввійшли також творів М. Шашкевича та східноукраїнських письменників (зокрема, Г. Квітки-Основ’яненка), з яких гімназисти 80-х років ХІХ ст. формували свої «тайні бібліотеки». Їх доповнювало читання альманахів та газет: «Основно пізнав усі „Русалки“, „Мети“, „Вечерниці“ та „Правди“(…). Кожне число „Діла“ вичитувалося від початку до кінця, а рубрики „Наука, штука і література“ та „Рух в руських товариствах“ викликував не будь-яке зацікавлення». Подібний читацький досвід отримав у самбірській гімназії А. Чайковський. Письменник описував свою читацьку еволюцію як перехід від москвофільства до українофільства, зокрема як засвоєння «козацького міфу». Перший етап читацької еволюції А. Чайковського був ґрунтований на галицькій літературній традиції: «восени 1869 року української літератури не знав я ніякої — крім читанки В. Ковальського та молитовника я нічого не бачив… На селі попав мені „Вінок для чемних дітей“ Я. Головацького і ним я дуже захоплювався… В гімназії застав я читанку Ковальського й граматику Осадці ІІ видання. Ні одного, ні другого я не розумів ані трошки». Лише другий період у читацькій еволюції майбутного правника та письменника став, умовно кажучи, шевченківським: «Щойно в V кл. я познайомився з „Кобзарем“. До того часу я не мав ясного поняття, хто я (…). З дому я вийшов з польською ідеологією. Вчено мене на кацапогалицьких книжках і учебниках. Як я познайомився з Кобзарем, то зараз і „Правду“ собі записав (розуміється під чужою адресою), (…) захоплювався козаччиною, бо перед тим прочитав Михайла Чайковського „Садік-паша“(…) Читаючи Кобзаря, Мету (давнішу), Правду, Вовчка, перейнявся козацькою ідеологією». Як наслідок у середовищі гімназистів виник складний конгломерат українофільського читання — настільки ж консервативного, наскільки й радикального (критичні студії Огоновського, «Правда», твори Федьковича, «Тарас Бульба» М. Гоголя, а поруч з ними — писання М. Драгоманова). Водночас згадка про «кацапогалицькі книжки й учебники» у А. Чайковського не випадкова. У ті ж 70–80 рр. ХІХ ст. література русофільського спрямування мала досить вагомий вплив на свідомість галицьких українців. «У ІІІ класі попав мені в руки від сина мого катихита „Галичанинъ“(…).» додаток до львівського русофільського «Слова». Там була Історія Руси Іловайського, писана галицьким язичієм (…). Такого ми вчилися в гімназії, і я все розумів(…), — зізнавався той сам А. Чайковський у листі до І. Огієнка. Невипадково один з його персонажів, читаючи тексти, написані фонетикою, переживає справжнє потрясіння: «Дмитро поглянув в книжку і очам своїм не повірив, Не знаходив тут трьох найголовніших букв: ы, котре, після професорського викладу, там пишеться, де в польськім у, не видів тут h і ъ. Господи, що се за чудасія може бути!.. Чим більше читали, тим більше любувалися в живій мові.. цілу ніч в голові їм снувались безйорні слова, що виглядали в їх уяві як стадо безхвостних волів». Однак певний час галицьке руське читання дійсно визначалося етимологічним правописом — з одного боку та русофільськими ідеями — з іншого. Про це свідчила популярність текстів І. Наумовича, опублікованих народною мовою у його «Науці». Потім її вплив зменшився, однак і на зламі ХІХ — ХХ ст. галицьке москвофільське середовище мало своє власне коло читання. Його формували книги того ж І. Наумовича, Я. Головацького, Д. Зубрицького, А. Петрушевича, Б. Дідицького, Ф. Яворського, О. Мончаловського, згодом — Ф. Свистуна та В. Ваврика. Якщо для народовців знаковими були книги східноукраїнських письменників, то для москвофілів визначальною була російська література — спочатку тексти М. Карамзіна, М. Хом’якова, потім — О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Тургєнєва, М. Некрасова. Натомість рецепція текстів Т. Шевченка серед представників галицького москвофільства була двоякою. Частина з них, у тому числі І. Наумович, розглядали твори «Шевченька» як талановитий вираз «малоруської духовності», але водночас і як розплідник «україноманії». Інша частина дотримувалася компромісного погляду, вважаючи Шевченкову творчість частиною «общеруської» літератури, яку слід толерувати. Водночас і ті й інші постійно наголошували на ідейній та етнічній близькості «галицько-руського» та великоруського письменства, заснованого на спільній конфесійній книжності.

Проте й згадки про польські читацькі впливи у А. Чайковського також закономірні. Вже підставова освіта вимагала від галицьких українців читання польських класиків. Так, характерний не лише список текстів, на прикладі яких гімназійний учитель навчав Б. Лепкого української та польської мов, а й те, як учень їх сприймав: «Передиктував протягом декількох місяців „Бандуриста“, „Псалми Давидові“, „Думи мої“ і деякі частини Квітчиної „Марусі“, а з польської літератури „Яна Бєлєцкого“ та „Марію“ Мальчевського. Я писав під диктат дуже радо, бо ті твори мені дуже подобалися». Кінцем спільного українсько-польського літературного простору для Лепкого стала поява «Вогнем і мечем» Г. Сєнкевича. Не дивно, що А. Чайковський також описував власне сприйняття цього роману як суміш високої оцінки з повним емоційним неприйняттям: «Читав я трилогію Сєнкевича. Поки прочитав „Ogniem i mieczem“, то кільканадцять разів шпурляв книжкою й зубами скреготів на безличного до нас автора, але я таки визнавав його талановитість». Натомість для представників москвофільського табору польська література була ворожою. Хоча і тут не було