Читати книгу - "Весілля в монастирі"

— Ти ж бачиш, я в твоїй піжамі, але ти такий довгоногий! Штани я залишила тобі, я чесно поділила! — засміялась вона.

Бузок одразу зробив кімнату «своєю», а Ігор підійшов до канапи і знову став навколішки коло неї.

— Пам’ятаєш, скільки бузку було в монастирі? І ти вийшла з нього. Я не чекав, що його тут зараз можна дістати. Мені хотілося весь бузок забрати з квіткарні. Я так йому зрадів!

— Мабуть, і в цьому бузку багато щастя. Пам’ятаєш, ти спитав, чи я щастя шукаю, — нагадала Літа. — Ні, ні, не ламай, я встану, тоді пошукаємо.

— А мені не треба вже й шукати — воно тут, коло мене, — мовив Ігор.

— Власне, і мені не треба, — тихо в тон йому сказала Літа.

Думаючи про зовсім інше, але неспроможний знайти потрібні слова,

він ще хапався за щось звичайне і сказав майже звичайним тоном.

— Вставай, будемо обідати, ти, напевне, вже зголодніла?

— Зовсім ні. Не треба зараз обідати. Мені так добре тут. Чого ти стоїш навколішках?

— Так твоє личко зовсім близько коло мене, а я все не надивлюся на нього.

— Я дуже змінилася? Ти одразу впізнав мене?

— Ну що ти кажеш? Ти стала ще кращою. Правда, я побачив тебе одразу в музеї не такою, як у монастирі, — сумнішою, замисленішою, але ж так само чудовою і ще ріднішою мені з першої миті.

«Це тому, що я згадала тоді про нього», — подумала Літа, але не сказала. А Ігор вів далі:

— А зараз ти трохи відпочила, та ще й, розумниця, під душем освіжилася, і наче сум і задума відійшли, і знову ти така ясна, усміхнена. А ти одразу мене впізнала?

— Я ж одразу до тебе кинулася! Ти тільки змужнів, став якийсь упевнений.

— Невже? Я не терплю самовпевнених людей.

— Ні, ні, ти не справляєш враження самовпевненого, а впевненого, змужнілого.

— О, надто багато довелося зазнати і пережити, а там далеко більше обов’язків, хочеш не хочеш — стаєш відповідальним за інших, значить, мусить бути якась впевненість у діях, вчинках. Найменше відповідальності за себе особисто, про себе ніколи й думати. Але ні, я не так кажу. Думки про себе особисто — це про тебе. Я вже казав тобі це. І от ти зі мною, і ні про що інше я не можу думати зараз. І не буду. Хай цей день буде наш!

— Хай буде наш, — повторила Літа.

— Можна, я візьму тебе на руки? Як я жадав у монастирі схопити тебе на руки і побігти по тій бузковій алеї і щоб твоє волосся віялося за вітром. Можна, я розпущу його? Як шкода, що тут не можна побігти, але я піднесу тебе до бузку.

Звичайно, тут не було бузкової алеї, тут була тільки друга кімната, а їй здалося, що він біг і ніс ц далеко-далеко, проте надто швидко... хотілося, щоб він ніс без кінця і краю.

— Дивись, надворі вже темно, ліхтарі засвітили, як рано темніє у Петербурзі. Чи вже так пізно? Невже скоро ніч? — спитала вона.

Він притулився лицем до її лиця і прошепотів ледь чутно:

— Це ніч настає для нас, щоб я зовсім-зовсім був твій.

— Зовсім-зовсім мій... — повторила вона.

А як же могло бути інакше?

То їм здавалося, що вони обоє дізналися про все вперше у житті, то здавалося, що вони вдвох уже ціле життя, і все розуміють, і знають одне про одного, і вгадують кожен рух і кожен подих, і що це не одна ніч, а кілька ночей і ранків, коли вони водночас прокидаються, дивляться радісно, шепочуть якісь дурниці, такі милі і ніжні дурниці, такі ласкаві, ніжні слова, які йому ніколи й на думку не спадали, і обоє сміялися, цілувалися і знову засинали... або знову не засинали... і обом жадалося, щоб ця ніч не кінчалася довго-довго.

Він раптом відчув, що вона не спить. Так, вона лежала з відкритими очима, і сльози текли по щоках.

— Ти плачеш? Чого, рідна моя? Може, ти в чомусь незадоволена мною? Може, я був надто свавільний, надто нестримний? Прости мені тоді, я буду таким, як ти захочеш.

— Будь завжди таким, який ти є.