Читати книгу - "До побачення там, нагорі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Альберт завжди взував свої капці з грубої картатої тканини, щоб спуститися у двір, — він зараз буде, — додав, ніби це уточнення було необхідним (так у старому подружжі деякі речі говоряться за звичкою, не надаючи ваги сказаному, неважливо, чи хтось це справді слухає.
Як тільки Альберт вийшов, Едуард вибрався на крісло, підняв люк, схопив свою сумку. Тоді поставив крісло на місце, схилився під тахту, вийняв з-під неї нову маску, одягнув її і вже чекав з альбомом для малювання на колінах.
Він зарано приготувався, час спливав надто повільно, довелося чекати звуку Альбертових кроків по сходах — важких від ваги відра з вугіллям (ця штука таки дуже важка). Нарешті Альберт штовхнув двері і був-таки заскочений і вражений, аж відро глухо випало з руки з сильним гуркотом. Він намагався втриматися, простягнув руку, але не знайшов, на що обіпертися, щоб не втратити свідомість. Ноги його не тримали, і він з відкритим від подиву ротом упав на коліна.
Маска, яку одягнув Едуард, була майже в натуральну величину. То була кінська голова.
Він зробив її із затверділого пап’є-маше. І врахував усе: і коричневий колір з темнішими плямами, і текстуру темного шерстяного покриву, зробленого з дуже приємного на дотик коричневого оксамиту, і худі запалі щелепи. Витягнута вуглувата кінська морда з великими, як дірки, ніздрями... А ще з великими товстими губами, покритими дрібними шерстинками — схожість була просто дивовижна...
Коли Едуард заплющував очі, то виглядало так, що це кінь закриває очі. Альберт ніколи не порівнював Едуарда з конем.
Він був розчулений, аж до сліз, ніби від зустрічі з другом дитинства чи братом.
— Оце так!
Він водночас і сміявся, і плакав, і безперервно повторював: «Оце так!» Він укляк на колінах і все дивився на свого коня. Нічого собі... Це було по-дурному, він сам це розумів, йому хотілося поцілувати оте видиво прямо у товсту волохату морду. Але він наважився лише підійти і вказівним пальцем торкнутися губ. Едуард впізнав у цьому жесті те, як колись до нього торкнулася Луїза. З недавнього часу емоції переповнювали його. Це все, що він міг сказати...
Вони обоє мовчали — кожен був у своєму світі. Альберт гладив кінську голову, а Едуард приймав те погладжування.
— Я так ніколи і не дізнаюся, як його було звати... — сказав Альберт.
Навіть велика радість часом залишає по собі якусь гіркоту. В основі всього того, що переживаєш, завжди чогось не вистачає.
А потім, ніби невідомо звідки, Альберт зауважив появу на колінах у Едуарда зошита з малюнками.
— То ти знову малюєш?
Крик душі.
— Якби ти тільки знав, як це мені радісно!
Він був щасливий сам, так ніби нарешті міг побачити результати своїх зусиль. А тоді показав на маску.
— Іще й це! Подумати тільки! Який вечір...
З виглядом гурмана він показав на зошит.
— А... можна мені подивитися?
Він присів поруч з Едуардом, що відкривав зошита якось аж церемоніально, повільно.
Першими ж рисунками Альберт був розчарований, і це було важко приховати. Він бурмотів: «о, так», «дуже добре», «дуже добре», щоб якось заповнити час, бо сам не знав, що б такого сказати, щоб це не звучало фальшиво. Бо що це? На одному великому аркуші був зображений солдат, і це було так собі. Альберт закрив зошит і показав на обкладинку.
— Скажи, де ти це взяв? — сказав він приголомшений.
Відволікаючі маневри були не дуже вдалими. Звичайно, це справа рук Луїзи. Для неї знайти зошити мало би бути за іграшку.
Треба ще раз передивитися малюнки. Що на те сказати? Цього разу Альберт ствердно кивав головою...
Він зупинився на другому малюнку. Дуже тонко заструганим олівцем була зображена кам’яна статуя, розташована на постаменті. Зліва на сторінці вона зображена спереду, а справа — збоку. На постаменті стоїть екіпірований солдат у касці та з гвинтівкою за плечима. Він ніби наближається й іде з високо піднятою головою. Його погляд спрямований вдалину, рука стискає напруженими пальцями руку жінки. Вона у фартуху та блузі йде за ним. У неї на руці дитина, що плаче. Вони обидвоє дуже молоді. Під малюнком напис: Дорога до битви.
— Як це гарно намальовано!
От що він зміг сказати.
Едуарда це не ображало, він зробив крок назад, зняв маску і поклав її на підлогу перед ними. Виглядало так, ніби кінь визирає з-під підлоги і тягнеться до Альберта своєю великою волохатою мордою.
Едуард привернув Альбертову увагу, легенько перевертаючи наступну сторінку. На ній підпис: В атаку! Цього разу троє солдатів абсолютно виправдовують вибрану назву. Вони наближаються групою. Один високо тримає видовжену багнетом гвинтівку, другий поруч у витягнутій руці тримає гранату, яку от-от кине. Третій трохи позаду, поранений кулею чи осколком. Він вигнувся, коліна його не втримують, зараз він упаде на спину...
Альберт перегортає сторінки: Вставайте, загиблі! А далі: Помираючий воїн захищає стяг! і Товариші по битві...
— Це статуї?
Це було питання, поставлене нерішучим тоном. Бо Альберт чекав будь-чого, але не цього.
Едуард ствердно кивнув на зображення, так, усе це — статуї. Вигляд у нього задоволений. Добре, добре, добре... здавалося, Альберт, не міг сказати нічого іншого, решта слів застрягла в грудях.
Він чудово пам’ятав зошит з ескізами, знайдений в Едуардових речах. Вони були мальовані поспіхом, синім олівцем. Він відправив його родині разом з листом, в якому йшлося про його смерть. Загалом, це були ті ж самі ситуації — йшлося про солдатів на війні, але в тих перших було стільки правди, стільки автентичності...
Альберт у мистецтві нічого не розумів. Були просто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До побачення там, нагорі», після закриття браузера.