Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Вона швидко написала на серветці та простягнула йому.

— Дівчинко, якщо хтось із мережі буде шукати зустрічі з тобою — не відповідай. Позбудься мобілки — через неї вони зможуть знайти тебе, не користуйся кредиткою. Їдь електричками, зміни одну, дві. Потім поїзд. Можеш автостопом. У жодному разі літаком. Ось трохи грошей і паспорт. Лише вклей фото. Щасти тобі, Trinity.

Вона поцілувала його в лисіюче чоло.

Він прийшов додому і відкрив ноутбук. Пістолет поклав поруч.

Trinity> Прєвєд кросавчєгі чекісти.

Контора миттєво відповіла.

Sarmat> Опять ета дурочка будєт нас лєчіть про фашизм :(

Він знав, що відповість хамуватий Sarmat, релігійний Pravoslavnyi, манірна Юнона та інші боти. Його п'янило відчуття цілковитої свободи. Він ніби бачив, як морщить чоло, щоб відповісти щось осмислене, його змінник, бачив, як той заплутався у власних ботах — Сармат ляпнув щось депресивно-Юнонівське від особи жіночого роду, Юнона емоційно по-сарматівськи матюкнулася, а релігійний Pravoslavnyi чомусь правив про каноніческоє православіє не з Ярославля, а з Франківська.

Він обдурив Контору, переміг її, забрав у неї кілька днів. Поки цей бюрократичний монстр переварюватиме й усвідомлюватиме те, що сталось, Trinity буде за межами країни.

Ліквідатори з'явилися за дві години — він не надто ховався і чекав на них. Два постріли гримнули майже одночасно, кров захляпала останній відправлений пост на екрані:

Trinity> А я все одно жива :))))

Якби я писав передмову, я б неодмінно почав її зі слів, що заздрю тим читачам, які лише відкривають для себе історичну прозу Юрія Камаєва.

Але мені довірили писати післямову, книга шановним читачем уже, сподіваюся, прочитана, і маю надію, що від дошки до дошки. Тож я краще почну з того, що привітаю автора: його оповідання нарешті отримали своє паперове втілення в ошатній збірці. Для автора це певний етап. Юрій не дуже поспішав його пройти, обмежуючись публікаціями в «товстих журналах» «Київська Русь», «І», у двох колективних збірках «Digital Романтизм», у «Новій прозі», на сайті «Гоголівська академія», у віртуальному часописі «Захід-Схід» тощо.

Юрій настільки не поспішав, що дав нам нагоду переконатися: видана книжка не є необхідною передумовою популярності автора. Дуже приємно і кумедно було читати на форумах, присвячених турам вихідного дня, серед дописів про пам'ятки його рідного міста Кременець, що, крім оглядин зруйнованого колись армією Богдана Хмельницького польського замку, варто завітати в гості до дуже цікавого письменника Камаєва і з ним сфоткатися. Сподіватимуся, що кременчани рано чи пізно усвідомлять вплив Камаєва на туристичну привабливість свого міста і включатимуть його помешкання й місце роботи до екскурсійних маршрутів.

Кременець, заледве кілька разів названий на ім'я,— місце дії більшості оповідань цієї збірки. У сполученні з тим, що герої Камаєва мають властивість переходити з одного оповідання до іншого і вже напевно вітаються вранці, зустрівшись на вулиці, це створює колорит якогось волинського Макондо — вигаданого містечка, загубленого посеред світових воєн, революцій, громадянської війни та мирних часів польської адміністрації Волині. Проте оповідання мають мало спільного з магічним реалізмом Маркеса, хоч і починав Камаєв як фентезійний автор,— київські фантасти досі бідкаються, що Камаєв перестав відвідувати їхні збіговиська і переключився на історичну прозу. Втім, якісь сліди захоплення фентезі й легендами читач, мабуть, помітив у кількох оповіданнях цієї збірки. А я от факту відходу автора від фантастики навпаки тішуся. І сподіваюся, що читач, який уже прочитав цю книжку, буде солідарний зі мною, а не з фентезійниками. Бо в Юрія поступово віднайшлася своя і тільки своя стежка.

Історична проза — не модна останнім часом «альтернативна історія», а саме ота, вже майже забута, глибоко історична проза,— заняття не для спринтерів. За час, який авторові-історику доводиться провести в читальних залах бібліотек, гортаючи підшивки старих газет, мемуаристику, енциклопедії тощо, детективник на вістрі пера розплутає вбивств на річний план якогось убойного відділку, а фантаст легким порухом комп'ютерної миші створить десятки вигаданих світів. І їх не лякатимуть дрібні недоречності, на кшталт архаїчних галер і модерних кліперів ув одному тексті й одному реченні. На всі можливі зауваження фантаст має законне право відповісти: в моєму вигаданому світі — саме так...

Між тим мені довелося стати свідком палкої дискусії на декілька сторінок між автором цієї книжки та одним прискіпливим фотографом-аматором із приводу такої дрібниці, чим саме бодяжили фотографічні реактиви спекулянти у воєнні часи. Бо те, що закріплювач був тоді нетривким, помітно з будь-якого аматорського фото тих часів. Камаєву помітно. Бо він має звичку ті фото розшукувати по сімейних архівах і роздивлятися. Читачеві, мабуть, уже зрозуміло, що того разу йшлося про оповідання «Скельця». Справа ж у тому, що Камаєв намагається відтворити вже втрачений нами у часі, але цілком реальний світ до найменшої дрібниці. І в ретельності своїй іноді нагадує аматора історичної реконструкції, якому вкрай важливо, скільки пар мідних ґудзиків було на мундирі українського авіатора зразка 1918 року. Від колег