Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Залишалося трішечки — заслужити бодай одне добре слово прем’єра на адресу міністерської прес-служби. «Але ж нам потрібен журналіст!» — вигукнув Галіза. Серед підлеглих він не знайшов жодної людини, яка б хоч колись мала стосунок до преси. «Золоті пера» обминали тенета міністерського управління зв’язків з громадськістю. Молодь, яка вже скуштувала газетярського хліба і відчула смак свободи, сюди не приходила. Відомча обмеженість публікацій вважалася ганьбою для фахового журналіста. Та й низька чиновницька зарплата з примарною перспективою кар’єрного зростання могла привабити хіба що особу, якій більше нікуди податися. До честі Михайла Даниловича, він це розумів.

Утім дехто відгукнувся на оголошення про вакансії. З огляду на кільканадцять надісланих резюме найкращою кандидатурою був колишній економічний оглядач «Моєї України». Утім ця газета дошкуляла прем’єрові і нещадно воювала з партією, до якої належав міністерський бомонд. Бажання доволі серйозного журналіста було трошки дивним, зате він був молодим і неодруженим. Це Галізі як роботодавцю особливо припало до смаку.

Євген Чубенко увійшов до міністерства легкою ходою — неначе без жодного наміру виборювати тут робоче місце. Ніби йшлося про коментар в одного з тутешніх чиновників для газети. А може, просто щоб оглянути краєвид з вікон приймальні, з висоти пташиного польоту. Хлопцю, правду кажучи, зовсім не хотілось ув’язнювати себе в казематі. Саме так називали багатоповерхову будівлю міністерства, що незграбно нависла над центром міста, у кварталі вечірніх розваг. У повітрі витав запах грози, яка мала розрядити напругу, що ніяк не відпускала суспільство після парламентських виборів. Несподіваний альянс «помаранчевого» Президента з лідером «біло-блакитних» а тепер уже прем’єром ошелешила навіть найпростішого громадянина. Наступного дня новопризначений керівник Кабінету Міністрів збирався дати прес-конференцію.

Тимчасова робота в прес-службі цілком влаштувала б Євгена, який збирався перейти в інше видання, де йому обіцяли гарне місце. Він ні на мить не сумнівався, що «помаранчеві» швидко відновлять свої позиції в уряді. Та говорити на цю тему безробітний журналіст міг хіба що в колі найближчих друзів.

Чубенко постукав і увійшов до кабінету заступника міністра. За столом сидів накачаний вусань, стрижений під бокс, який чимось нагадував охоронця. Ця людина не викликала жодної цікавості. Проте, коли господар кабінету заговорив, стало зрозуміло, що в нього журналістське минуле.

— Я переглянув ваш послужний список. Ви доволі досвідчений газетяр. — Михайло Данилович схвально хитнув головою. — Нам потрібні такі працівники. Вам буде цікаво працювати у нас. Колектив молодіжний. Іти додому можна буде, коли виконаєте роботу. Інколи доведеться затриматися. Вдома хтось є? — На заперечливий жест продовжив уже трішки грайливо: — Працюватимемо, поки нас не виженуть. Бажаю успіху!

Хлопець з почуттям легкого запаморочення повернувся до коридору та знайшов двері, на які йому показали. Дана відразу взялася до справи.

– Євгене Володимировичу! — звернулася вона до новенького. — Завтра міністр виступатиме на телебаченні. Перегляньте вже надруковані запитання, наскільки природно вони виглядають для учасників ефіру. А потім зведіть докупи всі файли з відповідями.

З цієї хвилини набрала силу інша реальність. Разом із втратою журналістського імені новий працівник прес-служби набув чиновницьке псевдо — «спеціаліст». Дана відкрито зловтішалася з того, як вправно накинула сачок на язикатого газетяра. Навіть прохопилась якось: «Усе. Вас для редакції більше не існує. Ви туди вже не повернетеся». Євген у відповідь лише іронічно ковзнув поглядом по гарній фігурці свого «шефа». Його не цікавило, що в кралечки на думці.

Але Чубенко недооцінив міцні тенета «каземату». Якогось дня Сливка звеліла працівникам прес-служби прийти на роботу раніше, щоб не пропустити прямого ефіру за участю міністра. На світ Божий витягли якийсь старенький радіоприймач, що шипів, як наполохана гуска. Невиспані працівники мимоволі скорилися сеансові колективної медитації. Данине оточення слухало передачу стоячи, наче то був державний гімн, із суворим виразом обличчя. У виступі міністра не було нічого сенсаційного, принаймні для присутніх. Марієв оприлюднював текст, напередодні підготовлений прес-службою. Євген узяв філіжанку з недопитою кавою і усамітнився на балконі.

У перші ж тижні роботи новопризначеного уряду на прес-службу посипалися вказівки «згори». Усіх попередили: їхній підрозділ — невід’ємна складова служби міністра. Це означало: в разі зміщення уряду її буде негайно розформовано. Дана, Євген і ще троє їхніх колег щовечора допізна переглядали інформаційні програми телеканалів — за рознарядкою. Після кожної з’яви Сергія Климовича перед камерою належало писати звіт про загальне враження від побаченого. Таким чином день перетворювався на суцільне служіння міністру. Для більшого остраху і Галіза, й Дана ледь не щодня клацали затворами біля скронь своїх заручників. Раз на тиждень комусь із прес-служби пропонувалося подумати про звільнення. Люди й справді, зникали нечутно, мов тіні, їх заступали інші. Євгенові поки що зауважень не робили.

Попервах Чубенкова цікавість була сильнішою за втому. Усе тут здавалося дивним, неначе він потрапив у трилер про загублену в світах деспотію. Прес-секретар зі шкіри лізла, щоб не пропустити жодної можливості для публікації про шефа жодної його з’яви на екранах телевізорів. Вона «продавала» міністра з настирливістю торгового агента. Щоб зробити постать Марієва якомога привабливішою, Сливка сама готувала відповіді на заздалегідь надіслані журналістами запитання. В одному з таких інтерв’ю ця маленька мрійниця написала, що Сергій Климович обожнює спорт, зокрема плавання, але в це мало вірилося з огляду на астенічну статуру міністра. А на запитання якогось відомчого видання про те, яка в нього улюблена страва, Дана відповіла: «Ананас у яблучному сиропі». Зовсім недавно їй самій пощастило скуштувати цього десерту в одному з столичних ресторанів.

Ефір Марієва було розписано за днями і годинами, мов у кінозірки світового рівня. Можна було подумати, що Дана поставила за мету перетворити свого ідола на героя серіалу з відлакованих новин, принаймні, здавалося, що телевізійного гриму з нього про всяк випадок не змивають. Та й сам Сергій Климович працював на камеру так, ніби заради найвищої сходинки в рейтингу кинув виклик самому прем’єрові. Підлеглим зітхнути не давали. «Що — і вдома прес-служба?» — запитував Чубенко у шефа.