Читати книгу - "Жовтий князь"

Повно всього: зерно і борошно в мішках, сухарі впаковані, і всяка риба в консервних банках, шинка і ковбаси, цукор і масло коров'яче — все, все чого треба людині; і так багато, що голодних міста, котрі вмирають, можна було б порятувати всіх.

Але не дістають вони нічого! І коли хто просмикнеться вільно, себто не маючи коштовності з золота і срібла, або хоч скалки діаманту, — відразу в плечі виштовхнуть: грубо, як тварину.

До віконця будки підходять ті, що приносять дорогі речі: серги, персні, браслети, червінці царські, різні столові приналежності з срібла або алмази і золоті вироби.

Одна тітка, виголоджена — худа, як могильна приява, пересовувалася з дрібною іконкою в срібній ризі, тримаючи на мотузочку через шию. Несла так, що всім було видно: беруть з неї при самій смерті. Стала тітка перед опасистим службовцем, що з якоюсь загрозливою понурістю, а при тому з гострим, мов учепливим, поблиском низьких зіниць, глянув на неї! — миттю, ніби величезною голкою, нелюдською прошив серце бідній істоті, крізь оту іконку, — і враз, на коротеньку частинку секунди, так і ожив від вигляду срібла.

Коли тітка поклала іконку до вікна, він зачепив її гострими і необмитими нігтями. Швидко покрутив її. Віддерши ризку, кинув на вагу, а саму іконку швиргнув бабусі — так недбало, як цілковито зайву для нього річ. Сховав ризку в один з ящиків коло себе, нижче, де не видно нікому з відвідувачів. Відсунув бабусі квитанцію; і спонурився в своїй справі — коло коштовностей, обвіяних горем, муками і погибеллю.

Дарія. Олександрівна, страхаючись, поглядає на стареньку: «Воно хоч і гріх ікону спродувати, але треба! Хоч бабуня не виживе, з очей знати… Отак через смерть багатство роблять!» Була срібна застібка в Дарії Олександрівни; річ старовинної роботи, материн подарунок… «Продам, Андрійка нагодую, а мені хоч і вмирати: чи з подарунком, чи без нього».

Виписано папірець. Вона, тримаючи його однією рукою, а сина другою, мандрує через будинок, проз скляні прилавки.

— Що ми купимо? — питається сина.

Він дивиться великими очима на всякі харчі, але мовчить.

— Чого б ти хотів?

— Хліба.

— То купим борошно і спечем корж.

Він мовчить: згоджується.

— Вже ми забули і смак справжнього хліба, — сказала мати. — Дивись: борошно, як сніжок.

Їй дали трохи того борошна, і вона, знявши торбу з плеча і добувши чисту торбинку, всипала його туди: Сховала торбинку і повела сина мерщій геть, щоб не дражнити неприступними наїдками, від яких — спокушення і мука також для голодних очей, що зазирають з вулиці.

Ідучи тротуаром до вокзалу, мати і син бачать невисокого чорнявця середніх років: фабричного, з вигляду, і підлітка, років шістнадцяти, що теж мав темний волос. Вони розглядають вітрини, переходячи від однієї до другої в тому ж напрямі, куди спішать Катранники; підліток звертається до старшого:

— Харчі дурно в Торгсіні і на складах лежать, а люди вмирають з голоду. Я б так не робив, — я б нагодував.

— Це ти б так робив: по правді. А вони не хочуть. Хазяї найшлись!

— Не наші, і не хочуть, — сказав підліток. — Вони чужі і вбивці.

— Звідки це в тебе?! — злякано озираючись на сторонніх, питає старший.

— Якби не вороги, — сумовито продовжував підліток, — не вбивали б народ голодом.

Дарія Олександрівна відзначає собі: «От ледве хлопець на ноги зіп'явся, а вже причини шукає, вже бачить, відкіля лихо».

А підліток — своє, мов від наведення, вимовляє:

— Знаю, для кого вони…

— Тихіше! Що ти знаєш? — знов тривожно озирається фабричний; побачивши тільки похилені голови замучених і обшарпаних істот, він заспокоюється, в той час, коли підліток доходить до свого:

— Це — чорне діло, оброблене з тими, що звуть себе іностранцями; війна проти трудящих.

— Де це навчився? Мовчи, хоч — поки додому дійдем!

— Я більше ніде не кажу, — захищається підліток.

— Ти в мене ранній! Он до чого достукуєшся: правди хочеш? Довго її шукати.

Вони звернули в бічну вулицю, звідки доносився базарний гамір. А тут, коло магазинів, величезні «хвости»: товпиться селянська біда.

— Там хліб дають, мамо!

— Хочеш ждати? Це — довго.

— Як дуже довго, то краще поїдем.

Повагавшись трохи і боячися нападів на черги, хотіла простувати на вокзал, та вже нехай! «Може чогось їстівного дістанеться синові; як почнуть ловити — зразу втечемо».

Стали в чергу за комерційним хлібом. Гризли останні маторженики, тверді, як кремінь. Люди юрмилися до вечора, але хліба ніхто не дістав. Розходячись, казали, що треба чергу застояти відрання, іще перед світом. Дехто зостався на цілу ніч.

Дарія Олександрівна нагледіла, недалеко від магазину, приступці при дверях: там сіла з сином і скоро дрімати почала, опустивши голову на руки. Син, прихилившись до неї, враз заснув. Ніч випала холодніша, ніж звичайно, — з вологістю і пронизливим вітром, який зривав навіть зелений листок з яблуні в дворі — і кидав через паркан на цеглу, ледве освітлену від номеркового ліхтаря. Мати то куняла, то прокидалась, промерзши. Подумала собі, що то всіх відриває лихо від життя, як листок, і кидає в погибель.

Час тягнувся страшенно поволі: мов слимак волочить свою домівлю через мокрий пісок.

Почали сходитися люди в чергу, якраз тоді, коли мати міцно заснула. Розбудив гамір: набилося народу, страх! — вся черга б'ється і кипить; ніби дітвора, бавлячись, вужівкою бунтує воду на обидві сторони. Всі кричать і лементують, штовхаються без перерви і напружують рештки сил, щоб не впасти під жорстокими навалами. Когось потоптано, але голосу його ніхто не чує; люди, здається, гуртом віддані душевній лихоманці, досі незнаній; від неї найтихіші, дичавіючи, коять зло. Штовханина вщухла і роздражнені люди сяк-так розмістилися в «хвіст», який проліг ген далеко! Немає надії дійти до порога.

— Треба озвіріти, з залізними ліктями, — сказала мати до сина, — а ми з тобою, як були останні, так будем і тепер.

Здалеку ледве манячить магазин. Ждали і ждали, поки сонце високо підбилося над іржавими покрівлями. Знов — невдача, бо весь хліб «вийшов» попереду, ніж четверта частина черги встигла добути його. Тоді «хвіст» почав розсипатися, хто куди.

Дарія Олександрівна всилу на ногах стоїть; от-от голова їй закрутиться і світ, стемнівши, пропаде з очей: «Мабуть, смерть моя близько, — хоч би не на вулиці!» Пішла вона з сином від тієї черги, не знаючи що далі робити.

— Може, поїдем