Читати книгу - "Борислав смiється"

робiтники, очевидно, змовилися. Правда, многим не хотiлось вiрити в можливiсть змови робiтницької в Бориславi, а другi хоч i вiрили, то так були оголомшенi наразi тою подiєю, що й самi не знали, що робити i як собi радити. В своїй безрадностi вони бiгали, розправляли о своїх можливих стратах, о нечуванiм зухвальствi робiтникiв, о упадку гешефтiв в Бориславi, але нiкому не прийшло й на думку подумати о якiй-небудь помочi, окрiм хiба жандармiв. Навiть того не старалися розвiдати жиди, чого, властиво, хочуть робiтники. Так минув перший день вiйни в супокою. Обi воюючi сторони, зрушенi i затривоженi новою i небувалою досi появою, старались висапатися, успокоїтися, зiбрати свої мислi докупи, розглянутися в новiм положеннi. Святкуючi робiтники якось несмiло ходили по вулицях, не збиралися в бiльшi купи, а тiльки малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тiм, що далi дiяти. Тiльки за Бориславом, на толоцi, була бiльша купа: там варили кашу i роздiляли мiж потребуючих, в найбiльшiм порядку, пiсля кошар; там також був осередок ради, були всi побратими, був Бенедьо.

Бенедьо був на вид спокiйний, говорив рiвним звучним голосом. Тiльки очi, незвичайно блискучi, лице, незвичайно блiде, i свiжi глибокi морщиiiи на чолi свiдчили о тiм, що думка його працювала з великою натугою.

Рада йшла над тим, якi поставити жадання жидам на случай угоди. Майже всi радили жадати небагато, щоб се тим певнiше одержати. На те сказав Бенедьо:

— Правда ваша. Хто менше жадає, борте дiстане. Але знов в нашiм дiлi гiрша рiч була би жадати замало. Адже ж коли ми пiдняли вiйну, то вже треба, щоб мали з неї якусь познаку. А головна рiч, як я гадаю, — поставити такi жадання, котрi би нам не тiлько влекшили наше щоденне життя, але заразом позволили би нам ще лiпше ввiйти в силу, стати ще мiцнiше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що жиди тепер, пiд натиском, пристануть на все, особливо, як побачать, що ми нi самi не робимо, нi других не допускаємо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на їх обiцянки i покинемо вiйну, а вони бух — i назад прикрутять нас ще гiрше, нiж поперед бувало. Про то я й кажу: треба нам такi жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разi недодержання слова, щоб ми мали силу в кождiй хвилi наново розпочати таку саму вiйну, коли того треба буде.

Всi признали справедливiсть тої бесiди. Бенедьо говорив дальше:

— Досi, чень, усi ми переконалися, що сила наша лежить в громадi, лежить в тiм, коли всi будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас i мови бути о якiйсь помочi, а тепер, як самi видите, спiльними силами ми дiйшли до того, що могли розпочати таке велике дiло — вiйну з богачами.

I менi здаєся, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед усього поставити їм такi жадання, щоби опiсля наша громада не тiлько не розпадалася i не була розбита, але, противно, — змiцнювалась чимраз бiльше. Щоби наша робiтницька каса не випорожнювалась, а все бiльшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громадi, там добре й бабi; як буде наша громадська сила мiцнiти i розвиватися, то при тiм i кождому поєдинчому буде лiпше, бо громада зможе його в кождiй бiдi зарятувати, i жиди будуть мусили нас боятися i не посмiють зламати свого слова, не посмiють обходитися з робiтниками, як з худобою, або й ще гiрше.

— Так, так! — загомонiли кругом робiтники. — Але чого ж на такий спосiб жадати?

— Я би гадав ось чого: по-перше, розумiвся, щоби платню нам пiдвищено: тим, що до ями йдуть, найменше дванадцять шiсток, тим, що наверха, — ринського, а найменше вiсiм шiсток; по-друге, щоби нiхто не смiв побирати нiякого касiєрного; потретє, щоби до робiтницької запомогової каси, крiм робiтникiв, давали вкладки також i пани, кождий найменше по ринському мiсячно; дальше, щоби в разi нещасливого випадку, смертi, калiцтва обов'язанi були платити за шпиталь i лiки, а також рятувати осиротiлу родину робiтницьку хоч через пiвроку. Я гадаю, що се жадання не надто великi, а для нас i з них вийшла би значна пiльга.

— Так, так, — крикнули гуртом робiтники. — Того тримаймося! А як у нас буде вiдтак своя каса, то й пiзнiше будемо могли дальших уступок добиватися.

Жиди не знали нiчого о тiй нарадi. Чим ближче до ночi, тим бiльший страх огортав їх перед робiтниками. Хати були позамиканi. На улицю рiдко хто показувався. Тiльки глухий гомiн, i шепiт, i тривожна дрож ходили по Бориславi, мов пошибаюча тисячi людей зараза, мов осiннiй стогнучий вiтер по гаю.

XV

Фаннi, Леонова одиначка, сидiла самотньо в задумi на м'якiй софi в пишнiм покої. Вона час вiд часу позирала на годинник, що тикав обiч неї пiд кришталевим дзвоном на мармуровiм столику.

— Третя година, — сказала вона знудженим голосом. — Як поволi той час iде! Батько поверне аж по п'ятiй, а ти, Фаннi, сиди сама!

Як много годин, як много днiв вона просидiла вже отак сама на тiй м'якiй софцi, побiч мармурового столика з годинником пiд скляним дзвоном! Як много разiв нарiкала вона на той лiнивий хiд часу! Чи у неї в руках була яка робота, про котру знала, що вона нiкому не потрiбна i нiкому нi на що не здасться, чи книжка, котра її нiколи не могла заняти, — все тота нестерпима нуда, тота самота давили її, всисались їй усiми порами в тiло, немов гризька багнюка, її жива, кровиста натура нидiла i сохла в тiй холоднiй, бездiльнiй самотi. В жилах кипiла молода кров, фантазiя ще додавала їй жару, а мiж тим кругом самота, холод, одностайнiсть. їй бажалось любовi з чудовими, романтичними пригодами, палячих устискiв якогось героя, догробної вiрностi, безграничного посвячення. А мiж тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких «панiв еманципованих», глупих а зарозумiлих жидкiв, було для неї тим, чим холодна вода для огню. Вона ненавидiла їх з їх вiчними, з книжок вивченими комплiментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрiм виразно виднiлося бiльше ушанування для батькового маєтку, нiж для її прикмет.

— Як поволi той час iде! — повторила вона в задумi, тихiше, нiжнiше якось i несмiло визирнула крiзь вiкно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що вiд кiлькох