Читати книгу - "Ворошиловград"

5

— …і сказала, що ти тут, що ти залишився.

— Залишився?

— Так.

— А чому вона мене не розбудила?

— Сказала, що ти спав, як немовля.

— Як немовля? Як це — як немовля?

— Міцно.

— Добре, хоч документи не забрала.

— Комісія ЄС. Шарлатани.

— Чому вони мене кинули?

— Германе, — мовила Тамара втомлено, — що я можу зробити?

— Нічого, — відповів я незадоволено. Невдячне заняття, пов'язане з пригадуваннями й зіставленнями. Сонце бронзовим корпусом пропливало вгорі, ніби аеростат, дрейфуючи теплими повітряними потоками.

Прокинувшись десь опівдні, я довго пригадував минулий день і цю безкінечну ніч. Пригадував співи, імена та обличчя, ловив запахи помешкання, в якому прокинувся, прислухався до протягів і тиші. Тиша лякала, невже всі ще сплять, думав я, мабуть, святкували до ранку, тож тепер відсипаються перед далекою важкою дорогою. Вилізши зі спальника, побачив, що ні Кароліни, ні її подруги-білявки в наметі немає і що я тут узагалі залишився сам. Більше того, намет був порожній, не лишилося в ньому ні спальників, ні одягу, ні чорно-білого телевізора. Книги, торби, мапи й шкарпетки — все це кудись зникло. Передбачаючи недобре, я вийшов надвір. Від табору лишились руїни й попелища. Чорні худі дими тяглись у небо, мов голодні кобри. Витоптані стежки складались у дивний незрозумілий візерунок, за яким пілоти й птахи могли відтворити маршрут пересування диких східних племен у невідомому напрямку з непевною метою. Незрозуміло було, коли вони знялись і рушили, як лишились непоміченими і чому я нічого не почув. Посеред поля стояла пара великих, роздутих ізсередини повітрям наметів та стриміли щогли з прапорами Євросоюзу, а віддалік, у долині, стояли біотуалети, коло яких крутились кілька солдатів, намагаючись вивантажити сині кабіни на причіп військового буксира. Поруч із буксиром, на місці бочок із водою, біліла церковна волга.

Туди я й пішов.

*

Тамара виглядала пригніченою, говорила неохоче, проте мусила мені все пояснювати. Сказала, що зранку їй зателефонувала Кароліна, просила заїхати, забрати мене, пояснила, де це знаходиться, вибачилась, що завдає стільки клопоту, але запевнила, що взяти мене з собою не було жодної можливості, оскільки монголи вважали це поганим знаком і загалом погрожували розірвати всі стосунки з миротворчими силами.

— Ну, добре, — говорив я, вже сидячи на задньому сидінні й рахуючи сухі жовтневі тополі, що росли вздовж дороги, — а тебе вона звідки знає?

— Це довга історія, — відповідала Тамара неохоче. — Вони з нами працювали колись. Передавали гуманітарку на церкву. Вони з нашим пресвітером у хороших стосунках, він їм постійно допомагає то документами, то добрим словом. Ну, і сам подумай — не в міліцію ж їй було дзвонити?

— Ну да, — погоджувався я, — краще в церковний притулок.

— Краще, — погоджувалась Тамара. — А могли і в міліцію.

— А могли просто мене з собою забрати.

— Не могли, — пояснювала Тамара, — монголи забоялися, думали, ти за ними причепишся. А їм чужі не потрібні, у них свої закони. Ти ще подякуй, що вони тобі нічого не зробили. Тягаєшся незрозуміло де, — розізлилась вона.

— Ну, добре, — сказав я, — не злись. Що там удома?

Шукають мене?

— Шукають, — відповіла Тамара, — в церкву приходили, з пресвітером говорили.

— І що пресвітер?

— Нічого, — заспокоїла Тамара, — сказав, що нічого не знає.

— І що далі?

— Нічого, — мовила Тамара. — Сиди і чекай. Що ти смикаєшся?

— Що я смикаюсь? Я тобі скажу, що я смикаюсь. Ти коли-небудь спала в одному наметі з двома лесбійками?

— Спала, — відповіла Тамара. — Мені не сподобалось.

— Давай десь зупинимось, — попросив я. — Пити хочеться.

Зелений вагон був поставлений на цегляний підмурівок, під деревами стояли довгі лави, залиті кетчупом та олією.

Був це такий собі прихисток для подорожніх, затишна гавань із привітними танцівницями та дитячими співами, з птахами, що розповідають щось улесливим голосом, та мандрівниками, котрі переказують останні новини, застерігаючи від пасток та небезпек.

Ми були єдиними відвідувачами. З вагончика вийшла повна жінка з рожевим волоссям та червоними нігтями, скептично оглянула нас, запитала, що ми хочемо, й знову зникла всередині. Ми з Тамарою сіли на лаву й напружено мовчали, Сєва виходити відмовився, але попросив принести йому чогось гарячого. Сонце прогрівало як могло осінні поля, теплий вітер зі сходу приносив запахи диму й сухої трави, довкола було порожньо й тихо, навсібіч тяглись голі чорноземи, на обрії червоно здіймались сосни. Повітря було ніби зіткане із запахів та відтінків, наче це було не повітря, а прапори, що горіли під сонцем і тріпотіли на жовтневому вітрі. І зображено на цих прапорах було довгі клейкі судини павутиння й тонкі лінії втомлених рослин, зрізаних, зірваних та зібраних жіночими руками, а також птахів, котрі перетинали простір у південному напрямку, залишаючи це густе настояне повітря, що пливло над нашим волоссям. Повільні осінні комахи вилазили на ці прапори, зливаючись із кольором землі й неба, і пахли ці розтріпані знамена мулом та мокрим піском, оскільки десь поруч протікала ріка, відносячи в собі листя й скошені стебла. Тамара одягнена була в знайомі вишневий светр і довгу спідницю, очі ховала за великими сонцезахисними окулярами, які робили її схожою на вдову якого-небудь мафіозі, котрий помер, але в серці її залишився назавжди, що її й мучило. Багато палила, пила чай із одноразового посуду, їсти відмовилась, сиділа й розглядала метеликів, що злетілись на поставлений перед нами рафінад. Сонце й осіннє повітря робили всю цю зупинку примарною й громіздкою, все це могло будь-якої миті розвалитись і розсипатись, дні нагадували рафінад, легковажно забутий кимось, і цей рафінад спалахував на сонці, сліпив очі й бентежив уяву, нагадуючи, що кожної наступної хвилини можуть статись неочікувані й непередбачувані події.

— Поживеш поки що в мене, — говорила Тамара. — В мене вони напевне шукати не будуть.

— Краще додому повернусь, — не погоджувався я. — Ну що вони мені зроблять? Принаймні дізнаюсь, у чому проблема.

— Не говори дурниць, — заперечувала Тамара. — Для чого підставлятись? Пересидиш пару днів, тоді повернешся.

Шуру я попередила, він не проти.

— Ну, головне — Шура не проти.

— А через пару днів повернешся. Добре?

— Добре, — погодився я. — Тамаро, — запитав, — чому ти звідси не поїхала?

— Куди? — не зрозуміла вона.

— Куди-небудь. За кордон. Чому ти залишилась?

Вона скинула окуляри. Відразу ж стало помітно, що їй давно вже купа років, що вона не така молода й безтурботна, як може здатись у сутінках легковика після двох днів веселого святкування. Обличчя її було