Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Я пошукав на бюрку. То був швидше пакунок, ніж лист. Кілька днів тому я написав до книгарні з приводу певної порнографічної книжки, і от мені вислано її сюди, знайдено мою адресу, тобто адресу батька, який щойно відчинив крамницю, ще без вивіски й імені. Дивогідна обізнаність, вражаюча запобігливість і незвиклий поспіх!

— Можеш собі почитати у конторці позаду, — сказав батько, кинувши на мене невдоволений погляд, — сам бачиш, тут нема місця.

Конторка за крамницею була ще порожня. Через скляні двері туди потрапляло трохи світла з магазину. На стінах висіли пальта продавців. Я відкрив листа і в слабкому світлі від дверей почав читати.

Інформували мене, що замовленої книжки немає, на жаль, на складі. Почато її пошуки, але, не маючи певності у їхньому успіхові, фірма дозволяє собі тим часом прислати, ні до чого не зобов'язуючи, певний товар, який, на їхній здогад, мав би мене зацікавити. Далі йшов розлогий опис розкладного астрономічного рефрактора великої світлової сили та різноманітних добрих якостей. Зацікавлений, я видобув із конверта зроблений із чорної церати чи цупкого полотна інструмент, складений плоскою гармонійкою. Завжди відчував слабість до телескопів. Почав розкладати багаторазово складену оболонку інструмента. Зафіксований тоненькими прутиками, розбудовувався під моїми руками величезний міх далекогляду, витягаючись на довжину цілої кімнати своєю пустою будою, лабіринтом чорних комірок, довгим комплексом камер-обскур, усунутих одна в одну до половини. Це було щось на кшталт довгого автомобіля з лакованого полотна, якийсь театральний реквізит, який імітував у легких матеріалах — папері та цупкому тику — масивність дійсності. Я подивився у чорну лієчку окуляра і побачив, як у глибині ледве маячать обриси задвіркової сторони санаторію. Зацікавившись, я всунувся глибше до тильної камери апарата. Стежив тепер за покоївкою, що йшла з тацею в руках півтемним коридором санаторію. Обернулась і посміхнулася. «Чи вона мене бачить?» — подумав я. Невідпорна сонливість заслонила мені очі. Я сидів у тильній камері рури, наче у лімузині. Легкий порух двигуна, й апарат зашелестів лопотінням паперового мотиля, я почув, що він рушає зі мною й завертає до дверей.

Як велика чорна гусениця, виїхала рура до освітленої крамниці — многочленний тулуб, величезний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень спереду. Покупці з'юрмилися, відступаючи перед тим сліпим паперовим драконом, продавці широко відчинили двері на вулицю і я виїхав поволі паперовим авто між шеренгами клієнтів, що супроводжували осудливим поглядом той справді скандальний виїзд.

III

Так якось живеться у цьому місті, і так спливає час. Більшу частину дня тут спиться — і не лише в ліжку. Ні, надмірної вибагливості у цьому нема. У кожному місці і кожної пори дня людина готова поринути тут у смаковиту дрімоту. З головою, похиленою на столик у ресторані, у фіакрі і, навіть, навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, куди завертається на хвилинку, аби скоритися на момент невідпорній потребі сну.

Пробудившись, запаморочені ще і хиткі, тягнемо далі перервану розмову, продовжуємо обтяжливу путь, точимо вперед складну справу без початку й кінця. Внаслідок цього губляться десь там мимохідь по дорозі цілі проміжки часу, втрачаємо контроль за тривалістю дня і врешті перестаємо звертати на неї увагу, відмовляємося без жалю від скелета безперервної хронології, за якою колись наглядали з поганої звички та прив'язаності до нудної щоденної дисципліни. Ми давно офірували невинну готовність складати рахунок за перебутий час та ретельність у відлічуванні до мідяка зужитих годин — гордість і амбіцію нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись найголовніших чеснот, у яких не знали колись вагання і не припускалися хиб.

Кілька прикладів хай проілюструють становище, що склалося. Якоїсь пори дня чи ночі — ледве помітний нюанс неба відрізняє ці пори — я пробуджуюсь коло балюстради містка, що провадить до санаторію.

Стоїть присмерк. Я мусив, знеможений дрімотою, довго несвідомо тинятися містом, поки доволікся, смертельно стомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи в дорозі мене весь час супроводжував лікар Ґотард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якісь міркування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він бере мене попід руку й тягне за собою. Ступаю за ним і, поки переходимо громохкі дошки містка, знов засинаю. Крізь заплющені повіки ледве бачу проникливу жестикуляцію лікаря, усмішку в глибині його чорної бороди і марно намагаюся зрозуміти логічний виверт, остаточний козир, яким він тріумфально завершує свої аргументи, завмерши з розведеними руками. Не знаю, як довго йдемо так поруч, заглиблені в повну непорозумінь розмову, коли в певний момент я таки остаточно пробуджуюся. Лікаря Ґотарда вже нема, геть стемніло, але то тільки тому, що очі у мене заплющені. Відкриваю їх і знаходжу себе у ліжку, у власній кімнаті, до якої не знати яким чином потрапив.

Іще непристойніший приклад.

Обідньої пори входжу у місті до ресторану, в безладний гомін та сум'яття їдців. І кого ж надибую тут серед зали за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, блискаючи діамантовою шпилькою, незвично пожвавлений, розчулений до екстазу, нахиляється з афектацією навсібіч у відвертій розмові одразу з цілою залою. З неприродною бравадою, на яку не можу дивитися без глибокого зніяковіння, замовляє нові й нові страви, що вже здіймаються стосами на столі. Любо нагромаджує їх довкола себе, хоч не впорався ще навіть із першою. Прицмокуючи язиком, він жує і говорить одночасно, вдає жестами, мімікою крайнє вдоволення бесідою, супроводжує захопленим поглядом пана Адася, кельнера, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маючи серветкою, біжить їх виконати, батько благальним жестом закликає усіх засвідчити невідпорну чарівність цього Ґанімеда.

— Неоціненний хлопчина, — волає, заплющивши очі з щасливою усмішкою, — ангельський хлопець! Панове, погодьтеся, що він чарівний!

Я виходжу із зали, сповнений почуття несмаку, не зауважений батьком. Якби адміністрація готелю навмисне для реклами призначила його потішати клієнтів, він би й тоді не зміг поводитися провокаційніше. Із затуманеною оспалістю головою, заточуючись, я попростував вулицею додому. Прихилився на мить головою до поштової скриньки і влаштував собі коротку сієсту. Нарешті домацався в темряві брами санаторію і ввійшов. У кімнаті темно. Повернув вимикача, мережа несправна. Від вікна віє холодом. Рипить у пітьмі ліжко. Батько піднімає з-над постелі голову і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Лежу тут уже два дні без усякої опіки, дзвоник не працює, ніхто до мене не заглядає, а власний син покинув мене, тяжкохворого, і волочиться по місті за дівками. Дивись, як мені гепає серце».

І