Читати книгу - "Печера"

— Подорожній, Подорожній, алло!..

— Які ж ви всі падлюки, — сказала Паула щиросердно.

Напевно, треба було придумати щось розумніше, однак голова мислила погано, та й так звук, що долинув у відповідь зі слухавки, добряче її потішив.

— Ідіть ви, — вона подумала, яке б слівце додати, але ні до чого справді вагомого так і не додумалась. — Ідіть ви… на фіг.

Телефон замовк.

І хоч як намагалась Паула його реанімувати — більше не ожив. Став непотрібний.

…А потім з’явилася дорога, однак Паула зраділа передчасно, бо дорога була вузька, явно периферійна й цілком порожня; згадалось клаптями марення, як стрибало світло фар та стояли стовбури по обидва боки, наче паркан…

Вона втратила півгодини, намагаючись згадати, звідки приїхала машина й куди вона прямувала. Не згадала, плюнула й пішла навмання.

Сонце затяглося плівкою. Паула брела, часто облизуючи пересохлі губи, і на найближчих до дороги стовбурах їй увижалися сині коробки таксофонів.

Потім трапився туристський притулок — дерев’яний навіс, складені в коло пеньки і, що найприємніше, любовно вичищене й прикрашене джерело. Паула напилася зі жмені, рукава її куртки промокли по лікті, та їй це було байдуже; вода справила на неї дивний вплив. Ніби та гидота, якою вона надихалася під час викрадення, знов активізувалась і зажадала реваншу.

Вона встигла добратися до навісу й розорити акуратний стос складених під брезентом матраців.

І, ще відчуваючи шкірою вологі рукава куртки, вже бачила торочки сталактитів на склепінчастій стелі, фосфоресційні плями лишайників та високий танок світляних жуків у темряві.

* * *

За кожним поворотом їй ввижалася висока фігура з канчуком.

Тепер вона почувалася краще — їй, либонь, вистачило б сили втекти від переслідування. На багато переходів навколо Печера була спокійна, проте царну не покидало тяжке відчуття небезпеки.

Вона довго вилизувала улоговинку, на дні якої тік струмочок. Осушувала язиком крихітне русло й терпляче чекала, поки воно зволожиться знову; Печера мовчала, однак у самім її мовчанні царні ввижався страх. Печера чекала прибульця з канчуком — якщо він відкрито з’явився один раз, то чого б йому не прийти знову?

І він прийшов. І чуйні вуха царни знову були безсилі.

Дивитися в очі — значить нападати; царна здригнулась, коли її неуважний погляд утрапив у пастку іншого, холодного, байдужого погляду. Погляду-наказу.

Він ішов на двох ногах. Він ішов не як хижак — як хазяїн; він ішов просто до неї, і в опущеній його руці було блискуче, як вода, вигнуте, як ікло, вістря. Він ішов не полювати й не боротися — він ішов убивати.

Царна не зрушила з місця. Бо якщо з хижаком можна вступити в гру за своє життя, якщо з хижаком усе вирішує гонитва, то цей, котрий ішов до неї зараз, не збирався гратись у лованки. Його погляд мав над нею безперечну владу, його погляд наказував стояти — і вона стояла.

Тільки тепер вона могла його чути. Кожен шурхіт кожного камінця під важкими кроками. Його шкіра — груба, чорна, позбавлена шерсті, поскрипувала й шелестіла.

Похрускували камінці.

Царна не відчувала страху. Тільки холод і приреченість; вона якось знала, що він підійде й візьме її за вовну на загривку, і тоді вона покірно витягне шию, відкриваючи горло його єдиному блискучому іклу…

Порив вітру. І двоногий збився з ноги, погляд його випустив очі царни, і вона змогла подивитись туди ж, куди тепер дивився він.

Там, трохи осторонь, у чорному прорізі коридору стояв інший на двох ногах, з канчуком в опущеній руці.

Царна втислася в камінь. Між тими двома наче вдарила іскра — таку навіть у найдикішій гонитві ніколи не виб’є з каменя найшвидша ратиця.

Той, що йшов убивати царну, розкрив рота й видав складний, ні на що не схожий звук, від якого шерсть на спині в царни стала сторч.

Той, що стояв у прорізі, похитав головою і відповів. Тоді той, що був із самотнім іклом, крикнув, і царна зіщулила вуха — такою болючою хвилею розкотився його крик по коридорах Печери.

Той, що стояв у прорізі, неголосно й переривчасто видихнув, і той, що кричав, одразу замовк.

І потяг звідкись канчука — із себе, зі шкіри. Тепер в одній руці в нього було ікло, а в другій — шкірястий хвіст, що тремтів, живучи власним життям.

І знову ступнув до царни, але той, що стояв у прорізі, одним рухом загородив йому дорогу. Став між царною і тим, що йшов її вбивати.

Той, що йшов убивати, мовчки викинув перед собою руку з канчуком; тонкий тріпотливий вус мав торкнути супротивника за горло, але той, що стояв між царною та її смертю, встиг ухилитися, пірнути під канчук і вловити його чорною й грубою, позбавленою шерсті рукою.

Мигнуло блискуче, мов вода, ікло. Той, що йшов убивати, ніяк не бажав відмовлятися від цього свого наміру; смикнувши супротивника до себе, він раптом ударив його ногою в коліно, і так раптово й сильно, що суперник не встояв.

У наступну секунду канчук того, що йшов убивати, опинився на волі. Царна дивилася заціпенівши; той, що впав, знову встиг вивернутися від удару.

Царна бачила, як, сплівшись, два канчуки затріщали блакитними гострими іскрами. Світлом, подібного до якого не було в Печері. Як дві фігури заметались, закружляли, наче в шлюбному танці, але не хіть керувала ними — лють; торкаючись, канчуки викидали синій вогонь, і від неголосного тріску шерсть на спині в царни ставала сторч. Вона перестала розрізняти, котрий із суперників ішов її вбивати, а хто став між нею і смертю, — обидва вони були однаково дивовижні. Їй здавалося, що саме повітря, яке розсікають канчуки, тремтить і хоче тікати звідси, хоче витекти вітром — геть…

І царна зрозуміла, що вільна й може тікати теж.

І стукіт ратиць, одбиваючись од стін Печери, вказав їй, де вихід.

* * *

Рибалці, який зустрівся їй уже по полудні, вона нічого не пояснювала. Той і не прагнув пояснень — мовчки згорнув свої вудки, посадив Паулу у ветхий од старості фургончик і одвіз у село, де жіноча частина його родини — дружина, невістка, дочка й онучка — почали співчутливо хитати головами, готувати Паулі ванну, їжу, ліжко й одяг на зміну, а Паула тим часом добралася до телефону, зняла слухавку й завмерла, слухаючи далекий послужливий гудок.

Її нудило.

Події в Печері пам’ятались ясно, так ясно, як ніколи. За