Читати книгу - "Танґо смерті"

похитав головою, дивуючись сміливості цієї дівчини, яка не тільки навдивовижу швидко опанувала арканумську, але й набралася сміливості перекладати доволі складні й заплутані поезії найбільшого арканумського поета Люцилія, закоханого в якусь таємничу Ілаялі, якій він присвятив чимало віршів. Спустившись у підніжжя скелі, він вмостився на поваленому стовбурі і наготувався слухати, Данка тим часом на самій вершині з паперами в руках, а вітерець легенько тріпотів її спідничкою.

— «Листи весняні до Ілаялі», — оголосила вона, наче зі сцени, і почала декламувати своїм глибоким м'яким голосом, означуючи кожен вірш цифрою.

1

В сузір'ї твого волосся зблукали мої цілунки,

мов потерчата мигтять і зойкають…

О цілунки, які я намарне випустив з клітки на волю —

ніхто над вами не змилується і не наділить ім'ям,

і не простягне долоні, щоб впали в них,

як падає мед з хмари медової в квітку.

Ніч з повним кошиком снів

ходить від хати до хати,

кожному на підвіконні лишає пучечок пахучий.

Може, й мені залишить

сон про дівчину-річку,

що витекла вся до краплини,

витекла з мого ока —

і став я схожий на мушлю,

в якій неіснуючі хвилі об неіснуючий берег

б'ються й клекочуть уперто.

2

Вся ти зосталась в мені, хоч і давно одійшла.

Ось сліди твоїх білих колін на моїх долонях.

Все твоє тіло відбилося на моєму, як на піску.

Все, чого хочу торкнутися, — торкнуся.

Навіть тіні своєї дарма не шукай,

бо й вона при мені і гуляє, узявшись за руки з моєю.

Я тебе вроди позбавив.

Ти стала такою звичайною і нецікавою,

тому не звертай уваги на тих, що озираються за тобою.

Це вони жартома. Вони з тебе глузують.

Я тебе всю обібрав —

з голосу твого, з запаху, з блиску очей і вуст,

з шовку живота і розтопленого меду стегон.

Тебе вже майже нема.

Все минуле твоє — це тільки пам'ять моя.

Все теперішнє — на кінчику язика.

Все прийдешнє — це легеньке ковзання пера по листочку вишні.

Висіваю волосся твоє на підвіконні і вже бачу тонесенькі золоті вруна,

що тремтять налякано від мого подиху.

Наклеюю вуста твої на шибу — якраз на самісіньке сонце.

Нехай тепер разом і сходять мені щоранку.

Голос твій роздаровую птахам, росі і струмкам.

Сад мій — це твій шепіт нічний.

Бджоли з квітів збирають твою слину і зносять у вулії.

Твій живіт у колодязі — я занурюю в нього пальці і чую,

як закипає вода довкруж пальців,

як тепло по руці спинається мені до грудей і затоплює жагою.

Я цілую пальці і гашу вогонь, що в них палає,

а гарячий мед мені скрапує на вуста і палахкоче нестримно.

Я пірнаю у цей колодязь і пливу,

купаюся в ньому і тону,

захлинаючись і гарячково повітря ковтаючи.

О, Ілаялі!

Коли ти нарешті повернешся — я зберу тебе всю по частинах

і поверну усе, що загарбав.

З

Павуки тчуть мереживо невидиме,

ловлять сонячні промені, ловлять туман сріблистий…

ловлять великих метеликів ночі й стриножують…

ловлять темні ріки і намотують прозорі клубки…

Потім приходить Та, котрої не чекають,

і збирає те все в кошик, обдаровуючи закоханих снами…

Кладе їх в узголів'я разом з пучечком імли…

Ох, обдаруй і мене імлою, моя Ілаялі!

Сном обдаруй рожевим в золоті пруги,

хай закутаюсь ним по самісінькі очі,

бо цей світ, наче лезо ножа, пропливає повз горло

і виблискує в сяйві місяця.

Ось торкаю його рукою —

він так лагідно ухиляється,

мовби це й не лезо, а риба чи жінка, що втратила очі…

«Для чого тобі ця імла?

Твої очі суцільна імла, твоє серце в тумані холоднім».

А далі шепоче мені щось таємне і любе,

і я не можу надивуватися цьому —

адже нас і так ніхто не підслуховує.

А проте вона соромливо шепоче і шепоче.

І вітер вгамовує шелест листя,

і небо засинає

і вже не тече над нами.

4

Я хочу в собі замкнутися,

шуміти дощем-травою-метеликами і гаями,

але обличчя твоє, розквітаюче в сутінках, все ще пам'ять мою карає.

Завісила волоссям світ, що мене оточує

і не проникне крізь нього місяця світло.

Як розгорну ці хащі, повні тайн несподіваних,

що дихають просто в серце лавою спраги і гострим запахом ночі?

Кожен мій крок сполохує ящірок зграї строкаті,

безліч ворон зриваються вгору і замикають небо в чорні перстені.

Вовки і лисиці очима сигналять: не наближайся — не наближайся.

І даремно заплющую очі —

голос твій вириває мене з мого джерела

і в порожніх кімнатах,

заким ще не змінилася до невпізнання, шукаю тебе.

Розкриваю усі пакунки й пуделка,

мертвих книг сторінки здивовані нервово гортаю.

Шукаю тебе всюди — навіть в золі по спалених віршах.

Доти, доки усе це в мені розпадеться, волаючи появи твоєї.

Та не знаходжу.

Де ти була тої ночі, коли…

Але нічого не пам'ятаєш,

хоч була біля мене, довкола мене, в мені самому.

І ми мінялися снами, наче птахи гніздами.

А коли ти відходила, догорала осінь у складках сукні твоєї.

До рукава мого вчепився зухвалий листочок — єдиний доказ, що ти була.

І летять мої руки навздогін за тобою,

З часу до часу надсилають мені тепло твого тіла.

Я ситий їхніми дотиками до твоїх стегон.

Я розглядаю сліди давніх цілунків.

Я розчиняю їх у воді.

І п'ю щоранку.

Данка читала, увійшовши в якийсь некерований транс, відключившись од усього, що було надовкола, і тіло її в ритмі поезії гойдалося вперед і назад, а тоненькими, побілілими від хвилювання пальчиками пробігав ледь вловимий тремт, голос інколи зривався, вона ковтала слину або повітря, але читала, не зупиняючись і жодного разу навіть не глянувши на Яроша, уся від голови до стіп занурившись у текст, а Ярош не міг відірвати від неї очей і відчував, як і його тіло підкорюється ритму цих віршів, які він добре знав і збирався теж перекласти, але то був би інший переклад, вочевидь, сухіший, не такий чутливий і пронизливий, здавалося, вона читає не переклад, а текст, який написала сама, і звертається до когось цілком конкретного, до когось, хто далеко і близько, на досяг руки або на відстані сну. Коли вона завершувала читання, голос її пойняла хрипка*, забракло повітря, і останні слова вона уже вишептала, а відтак зітхнула, все ще не наважуючись опустити очі на професора, мовби чекаючи його гострої критики, але почула щось зовсім