Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

— Вам, Гаррі, я можу про це розповісти, але більше нікому. Я пожалів одну особу. Хай це й марнославно, та ви мене зрозумієте. Вона прегарна собою і на диво нагадує Сібіл Вейн. Мабуть, це спершу й привабило мене до неї. Ви ж пам’ятаєте Сібіл? Як давно те, здається, було!.. Гетті, ясна річ, не з нашого кола. Вона проста селянська дівчина. Але я щиро покохав її. Так, я певний, що таки покохав. Увесь цей чарівний травень я їздив туди — ми бачилися з нею двічі-тричі на тиждень. Вчора вона зустріла мене в маленькому садку. Яблуневий цвіт падав їй на волосся, і вона сміялася… Сьогодні на світанку ми мали разом виїхати звідти. Але раптом я вирішив залишити її такою ж чистою, якою побачив уперше.

— Незвичність цього почуття, гадаю, дарувала вам трепет справжньої насолоди, — перепинив Доріана лорд Генрі. — А вашу ідилію я можу докінчити й сам. Ви дали їй добру пораду і розбили при цьому її серце. Такий був початок вашого вдосконалення.

— Ви жахливі, Гаррі! І як вам не сором таке казати? Серце Гетті зовсім не розбите. Звісно, вона плакала й узагалі побивалася. Але зате ганьба її не зачепила. Вона може жити, як Пердіта у своєму саду серед м’яти й чорнобривців.

— І ридати над невірним Флорізелем![125] — засміявся лорд Генрі, відкидаючись на спинку крісла. — Любий Доріане, який ще ви по-дитячому безпосередній! Невже ви гадаєте, що ця дівчина тепер зможе задовольнитися кимось зі свого середовища? Ну, віддасться вона за якогось неотесу-візника чи орача, який шкірив до неї зуби. І от уже саме те, що вона зустрічалася з вами, кохала вас, примусить її зневажати свого чоловіка і почуватись нещасною. З морального погляду я б не дуже високо поставив ваше велике самозречення. Навіть як на початок, це вбого. Та й, зрештою, чи ви певні, що ваша Гетті не плаває зараз, як Офелія, десь серед мальовничого латаття у ставку, осяянім ясними зорями?

— Досить, Гаррі, я вже не можу цього слухати! Спочатку ви берете все за жарт, а потім вигадуєте страшні трагедії! І нащо я вам розповів усе?.. Та байдуже, кажіть що завгодно, — я знаю, що правильно вчинив. Бідна Гетті! Сьогодні вранці, коли я проїжджав верхи повз їхню садибу, я бачив у вікні її личко, біле, мов жасминовий цвіт… Але облишмо це. І не пробуйте мене переконати, що мій перший за стільки років добрий вчинок, перша крихта самопожертви — насправді теж гріх. Я хочу стати кращим. І я таки стану… Розкажіть ліпше про себе. Що нового в місті? Я вже давно не був у клубі.

— Люди й досі не дійдуть думки, де зник той невдаха Безіл.

— А я думав, що це вже їм обридло, — ледь спохмурнівши, буркнув Доріан, наливаючи собі вина.

— Що ви, мій дорогий, про це ж говорять лише півтора місяця, а наша публіка не така жвава розумом, щоб міняти тему частіше, ніж раз на три місяці. Щоправда, цього сезону публіці дуже пощастило. Стільки подій — моє розлучення, самогубство Алана Кемпбела, а тут ще й таємниче зникнення художника. Скотланд-Ярд усе наполягає, що чоловік у сірому пальті, який виїхав нічним потягом до Парижа дев’ятого листопада, то й був невдаха Безіл, а французька поліція стверджує, що він узагалі не приїздив до Парижа. Гадаю, тижнів за два ми почуємо, що його бачили в Сан-Франциско. Дивна річ, але хто б не зник, як уже кажуть, що його бачено в Сан-Франциско. Чудове місто, цей Сан-Франциско, — у ньому, певно, всі переваги тамтого світу!

— А що, на вашу думку, сталося з Безілом? — спитав Доріан, розлядаючи келих з бургундським на світло і сам собі дивуючись, що може так спокійно вести про це мову.

— Я навіть не уявляю. Якщо Безіл надумав переховатись — це не моя справа. Якщо він мертвий — я не хочу й думати про нього. Смерть — це єдине, що проймає мене жахом. Я ненавиджу її!

— Чому це? — знехотя запитався молодший співрозмовник.

— А тому, — почав лорд Генрі, підносячи до ніздрів позолочений флакончик з ароматним оцтом, — що нині людина здатна пережити все, окрім смерті. Смерть і вульгарність — це єдині дві речі у дев’ятнадцятому столітті, з якими не можна примиритись. Доріане, перейдім пити каву в музичну залу — гаразд? Я хочу, щоб ви заграли мені Шопена. Той, з ким утекла моя дружина, грав Шопена просто блискуче. Бідолашна Вікторія! Я дуже був звик до неї, і тепер у домі чогось бракує… Звичайно, подружнє життя — лише звичка, і то погана. Але навіть з найгіршими своїми звичками буває нелегко розлучитися. Власне, найважче саме з ними, адже вони — то ж така суттєва частка нашого єства…

Доріан, не кажучи ні слова, встав з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах зі слонової кості. Та коли принесли каву, він перестав грати і, дивлячись на лорда Генрі, запитав:

— Гаррі, а вам не спадало на думку, що Безіла могли вбити?

Лорд Генрі позіхнув.

— Безіл був знаний у широких колах і носив дешевий годинник. То чого б його мали вбивати? Та й розумом він не такий гострий, щоб спромогтись на ворогів. Звісно, його'малярський хист — дивовижний, але можна малювати, як Веласкес, і бути водночас страшенним занудою. Бо, правду кажучи, Безіл був доволі нудний. Лише раз він збудив у мені цікавість: це коли розповів — кілька років тому — що до нестями обожнює вас і що ви надихаєте його в творчості.

— Я його дуже любив, — мовив Доріан з ноткою суму в голосі. — Але чи й справді ніхто не говорить, що його вбито?

— Та деякі газети припускають таку можливість. Проте, як на мене, це зовсім неймовірно. Звичайно, в Парижі чимало брудних притонів, але ж Безіл не з тих, хто туди вчащає. Він анітрохи не цікавився життям — то головна його вада.

— А що б ви сказали, Гаррі, якби почули від мене, що це я вбив Безіла? — запитав Доріан, пильно стежачи за враженням від своїх слів.

— Я б сказав, любий, що