read-books.club » Дитячі книги » Стара фортеця 📚 - Українською

Читати книгу - "Стара фортеця"

259
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Стара фортеця" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 63 64 65 ... 69
Перейти на сторінку:
будинку всі начальники скарги від людей приймають.

— Ну, в червоний будинок… — злякався Маремуха. — Чого туди? Треба Лазарєва просити…

— Дивак, — сказав я. — Лазарєв нічого нам не зробить. Він поки ще сам, а цих гадів, отаких, як Родлевська, — багато. Вони його й так заїдають.

Наступного дня після уроків ми поверталися до себе додому на Заріччя. У мене на душі було легко й радісно — уроки нам задали неважкі, надворі стояла гарна погода. Ясно світило сонце, воно заливало все наше старовинне місто своїм яскравим промінним, освітлюючи сухі, ледь синюваті плити тротуарів, відбиваючись у калюжах води, не просохлої ще після нічного випадкового дощу.

Я мружився, дивлячись на сонце, й думав: «От було б добре, якби цілий рік стояло літо!» А скоро ж настане зима; почнеться вона з легких заморозків, покрівлі зранку будуть сивими, зав'яне зелена трава на городі, впаде, мертва, на землю, а потім підуть морози, один від одного міцніші, і річка враз зупиниться під Старою фортецею. Кинеш бабку — вона застрибає по кризі, заковзає і навіть сліду не залишить: таким гладким, слизьким, прозорим буде перша, ще дуже тонка, крига. Але тут-таки я уявив собі, як добре буде бігати вранці, на першій перерві, у шкільному дворі й проламувати затягнуті з ночі тонкою кіркою криги калюжки.

Це дуже приємно, коли ясного морозяного ранку ноги наче самі несуть тебе по мерзлих грудках! Потрапиш з розгону носком у таку калюжку — крига з хрустом проломиться, задзвенить, а ти вже помчав далі, й підошви залишилися сухими. А потім так добре після перерви з холоду вбігти в світлий клас, і, поки не ввійшов учитель, притулитися животом до теплої, натопленої грубки, що трохи пахне фарбою! І мені стало зовсім не шкода, що відходить осінь і незабаром настане зима. Це навіть краще. Нагострю свої снігурка…

Та ось спереду пролунав сильний і тремтливий голос Сашка Бобиря.

Сашко раптом заспівав:

Ми діти тих, хто виступав

Громить Центральну раду,

Хто паровоз свій зупиняв,

Йдучи на барикаду…

Співав Сашко погано, по-козлячому, зовсім не так, як співали цю пісню червоноармійці, що стояли в єпархіальному училищі. Я хотів був гукнути Сашкові, щоб він замовк, аж раптом з ним разом заспівав і Маремуха:

Наш паровоз летить вперед!

В Комуні лиш спинити.

Не похитне в руках багнет,

В нас шлях один відкритий, —

співали вони вже вдвох, маршируючи по круглих булижниках.

Тепер було важко утриматися й мені. Ми пішли просто посеред бруку, як справжні військові. Ми йшли й співали:

В нас є багато юнаків,

Що йшли з батьками сміло,

Несли патрони для боїв

І помстою горіли…

Перехожі зупинялися й дивилися нам услід. А ми не ввертали на них ніякої уваги. Хто нам міг що зробити? Хто міг нам заборонити співати? Отак, з веселою піснею, ми вийшли на Новий бульвар. Вузенькою стежкою, що вела в глиб бульвару, поряд іти було важко. Ми пішли один за одним, і пісня одразу урвалася. На бульварі було зовсім як у лісі: просторо, багато голих дерев, а навкруги жодного камінця, тільки пагорби та канави.

Вітер гонив по бульвару жовте, сухе листя. Ноги грузли в листі, навіть коли ми йшли по стежці. Бобир з розгону стрибнув у засипану листям канаву. Він розпростерся там, мов жаба.

— От м'яко, хлопці, подивіться! — покликав він нас, борюкаючись у листі.

Ми, як у воду, кидаємося за ним у канаву, розгрібаємо листя, підкидаємо його жменями вгору, осипаємо золотим дощем один одного. Листочки літають над нами, мов величенні червонасті метелики, і, виляючи кривими хвостиками, стомлено падають на пожовтілу землю.

Нарешті ми покидаємо Новий бульвар і виходимо на вулицю.

— Ти про цей будинок казав, Сашко? — спитав Маремуха, показуючи пальцем на червоний двоповерховий будинок, що стояв поряд з поштою.

— Про цей, про цей, — захвилювався Бобир. — Сюди ось і треба було б піти.

— А у мене в цьому будинку знайомий служить, — похвалився Петько.

— Ну, не бреши… Знайомий.

— Чого — не бреши? — визвірився Петько. — А Омелюстий не тут працює? Ти хіба забув?

А Петько ж має рацію! Омелюстий справді тут працює. Мені й батько казав про це. Тепер Омелюстий живе десь у місті, у гуртожитку міськради, і ми зустрічаємо його, дуже рідко.

— Тоді давай ходімо до Омелюстого, — одразу вирішив Бобир. — Ось зараз. Ходімо!

— Ні, навіщо зараз? — відступився Маремуха. — Потім підемо… згодом.

— Ага, ага! — зрадів Бобир. — Нікого в тебе в цьому будинку, мабуть, нема. І ти набрехав нам про знайомого.

— Я набрехав? Тоді ходімо… Ось побачиш! — закип'ятився Петько й ступнув у бік цегляного будинку.

На коричневих дубових дверях цього будинку прикріплений картонний напис:

ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ (більшовиків) УКРАЇНИ

ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ

— Ну, заходьмо? — прочитавши цей напис, нерішуче спитав усіх Маремуха.

Сашко Бобир мовчки штовхнув Маремуху першого в широкі дубові двері. Але Маремуха одразу ж уперся руками в одвірок.

— Ну, йди, йди, чого ж ти? — сказав я. — Назад тільки, раки лізуть.

Лунко грюкнули за нами важкі двері.

Ми підіймаємося вузькими мармуровими сходами, а праворуч, у глиб першого поверху, іде напівтемний коридор. Куди йти?

Підемо краще коридором.

У його далекому кутку цокотить друкарська машинка. Ми робимо кілька кроків у півтемряві коридора й зупиняємося біля якихось дверей. За ними чути чийсь гучний голос. Несподівано двері відчиняються, і в коридор виходить наш колишній сусід Омелюстий. Він у високих брезентових чоботях, у вишиваній косоворотці, в синіх брюках галіфе.

— Ви чого тут, хлопці? — здивовано оглядаючи нашу компанію, питає Омелюстий.

— А це ми, дядьку Омелюстий… Здрастуйте!.. — І відсторонивши хлопців, я перший підходжу до Омелюстого.

— Василь? А я тебе не пізнав. Ну, заходьте, коли в гості прийшли, — запрошує Омелюстий, і ми входимо слідом ті ним у велику кімнату з кахляним каміном.

У кімнаті, сидячи на столах, розмовляють якісь люди. Побачивши нас, вони замовкають. Тут дуже накурено. Голубі хмарки диму пливуть до стелі. Біля каміна, пригорнувшись одна до одної, стоять три гвинтівки.

— Ось делегація до мене прийшла, — сміється Омелюстий, показуючи на нас рукою.

— А чим частуватимеш? — відгукується на його слова лисий кремезний старик у захисній гімнастерці. — Ти б хоч бубликів для них приніс.

— А де я їх дістану? — розводячи руками, каже Омелюстий. І запрошує: — Сідайте, хлопці, на підвіконня. Стільців у нас два, а людей, бачите, скільки.

Я перший розповідаю Омелюстому про нашу школу, про учком.

1 ... 63 64 65 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара фортеця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стара фортеця"