Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
35
Відчуття моє то прояснюється, то зникає в млосних провалах свідомості. У голові все кружляє, пливе, гойдається. Однак я розумію, що мене тягнуть навскіс по схилу вгору. Потім моя здорова нога боляче чіпляється за рейку. Вона торкається землі, я майже припадаю до засніжених шпал. Кожний рух супроводжується неймовірним, до отупіння, стражданням. Друга нога, не підвладна вже мені, судомно скорчилася від болю, дрібно тремтить.
Усе моє тіло в липкому холодному поту. Часом я розплющую очі, і тоді перед ними пливуть-гойдаються присипані снігом шпали і дві чорні рейки з обох боків. Побіч мелькають чоботи. З одного боку кирзові, з потертими халявами — Сахнові, з другого — тупоносі шкіряні — Енгеля. Біля шкіряних раз по раз показується чорний приклад карабіна, і я здогадуюся: ним озброївся мій конвоїр. Значить, його не розстріляють. Це чомусь викликає задоволення, яке народжує надію: а раптом він допоможе. Якщо тільки мені ще можна хоч чимось допомогти!
Та ось знесиленість і біль знову затуманюють мій зір, я перестаю бачити. Але відчуваю, що мене ведуть у полон. Ведуть два чоловіки, які тут найменше підходять для цього. Справді, одного я сам повинен був добу тому здати в полон, а другий... Не хочеться навіть і думати, хто цей другий.
І ось тепер вони — мої конвоїри.
Але навіщо я, такий скалічений, потрібний німцям? Хіба щоб дізнатися від мене щось перед тим, як порішити. Тоді навіщо я йду? Хай забивають відразу. Правда, я завжди хотів жити. І тепер також. Якби не біль. Навіть незважаючи на біль. Тільки чим для мене обернеться ота якась зайва година життя? Може, чимось гіршим, ніж сама смерть...
Голова моя чманіє від тлуму поплутаних думок і питань, яких у моєму стані я розв'язати не в змозі. Додуматися до чогось мудрого я ніяк не можу. Я тільки відчуваю, що сталося щось жахливе, непоправне, несправедливе. Часом я забуваюся, де й куди йду. Якось здалося навіть, що поруч Катя, я чую десь поблизу її голос. Я не можу уявити, що її вже немає і ніколи не буде... І що ніколи не буде мого сябра Юрка... Чи не сон це? Було ж кілька разів у сні, що потрапляв до рук німців, які пробували мене навіть забити. Але потім було пробудження, і все ставало на свої місця. Може, й тепер буде так? Тільки ось нелюдський, нестерпний біль!
Треба розібратися, зосередитися і щось зрозуміти, в чомусь розібратися. Я завжди непогано розбирався в різних життєвих каверзах, які досі підкидала мені доля. Дома, у школі, в училищі. Правда, тут війна. Велика, люта, небувала на землі війна. У ній сам дідько разом з самим богом старанно все поплутали. Жодна закономірність тут не є правилом. А найбільш недоречна випадковість часом вирішує твою долю. Розберися, що тут надійне, постійне. І незмінне.
Мабуть, я міг би щось зрозуміти, якби не такі муки. Біль не дає змоги про щось думати, відбирає сили. Від слабості захлинається моє серце. Здається, нікуди я не дійду. Я просто сконаю в руках цих двох. На цій залізниці. За кілька кілометрів од Кіровограда.
Так, я прагну загинути. Бо не хочу йти в полон. Я не буду давати їм ніяких показань. Я не хочу й не можу більше так мучитись. Усе це над мої сили. Я навіть не знаю, де і що болить мені. Біль владно господарює в усьому тілі. Не знати, чого домагаючись. Я дуже заздрю Юркові. Йому не болить. Він переступив свій останній рубіж і тепер не підвладний німцям. Сили над ним у них вже немає. І смерть моя починає здаватися бажаним порятунком. Тільки де ж він, порятунок?
Я розплющую очі і здичавіло дивлюся навколо. Степова рівнина, залізниця, телеграфні стовпи збоку. Розмірено гудуть проводи. Попереду чалапає німець. Я підводжу голову й бачу зціплені щелепи Сахна. Він ще не застрелився, не тікає. Невже він іде в полон?
— Забий мене!
Сахно, здається, аж здригається. Незнайомим поглядом зазирає в моє обличчя. Мабуть, обличчя в мене не людське, бо в глибині його зіниць раптовий переляк.
— Забий мене! Будь людиною!
Я й сам розумію, безглуздо просити. Але це стогне біль. І моє понівечене тіло. Вони володіють моїм розумом, я їм скоряюся. Єдина моя нога підгинається, і я цілком повисаю на чужих руках. Сахно тоді добре стусає мене в плече і дихає застережливим шепотом:
— Коли що — ти мене не знаєш. Зрозумів?
Ага, тепер він мене вмовляє. Схоже, він уже перевтілюється. Інших нищив, а сам усе зволікає. Може, думає вижити?
У розпачі я вириваюся з їхніх чіпких рук. Енгель щось незадоволено буркає й міцніше підхоплює мене під пахву. Сахно ж однією рукою не може втримати мене. Плечем я вдаряюся об шпалу і лежу, корчачись від болю. Ззаду чути суворий гортанний крик. Сахно, перелякано заглядаючи мені в очі, сіпає за рукав.
— Ти що? Уставай!
— Не хочу! Забивайте! Не встану.
У цьому тепер єдиний вихід. Вихід з життя в небуття. Іншого немає. Хай стріляють.
Але вони не стріляють.
Енгель кілька разів шарпає мене за руку, намагається підхопити за другу Сахно, але я вперто не піддаюся. Тоді навпроти виникає той, у касці. Його погляд круто впирається мені між брови. Від сильного удару чоботом під груди захлинається моє дихання.
— Ауфштеген! [17]
Ні, чорта лисого вам, а не ауфштеген! Задихаючись, я хапаю ротом повітря і, на жаль, нічого не можу їм сказати. Світ знов провалюється в якусь імлисту прірву. Лише відчуваю, що вони підхоплюють мене за руки, за ногу, за подерті поли шинелі, і земля піді мною зникає. Завихрилося, загойдалося все в мені, свідомість моя гасне...
Вертаюся до тями також від удару. Здається, моє обличчя тупо вдаряється об щось пекучо-холодне, я опиняюся на скрипучій рівнині. Ворухнувши руками, розумію, що вони кинули мене ницьма у сніг, напевно, зараз пристрелять. Дуже повільно, ледве перемагаючи своє безсилля, у якому розчиняється біль, повертаю голову. Піді мною зимова дорога, руда ніздрювата пляма від кінської сечі, трохи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.