Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

2

В піднесеному настрої капітан Натаріо прибув надвечір у Велику Пастку. В Аталаї він був відсутній довше, ніж сподівався, отож поспішав. У самій долині затримуватись не думав, але побачив незвичне пожвавлення: гурти людей рубають і перевозять дерева. Тож спинив мула якраз біля Жасинтиної хижки. Невже полковник Робустіано спішить звести обору? Пристаркувата й підтоптана жінка, показуючи вислі груди у вирізі комбінації, стала на порозі.

— Добривечір, Збуй-Вік, — привітався Натаріо, не злазячи з мула.

— Добривечір, Натаріо… — І поправилась: — …Капітане Натаріо. — Раніше, як він був молодший, вони частенько втішалися в ліжку, іноді на віру; жаліючи його, Збуй-Вік боргувала, але останнім часом його відвідини стали нечасті. — Вернулися? Зупинилися в наших краях? Нова краля завелася?

— Якби апетитна, я б не проти… А скажи-но мені, може, ти знаєш: що це за аврал? Що це в біса буде? Не кошара полковника Робустіано?

— Це сеу Фаду підрядив будувати дім для себе. Рубаний дім, не те що мій курінь.

— Турок Фадул? Торговий дім ставить? — Він замислився. — А де саме? В якому місці?

— Хто може знати, то це Бернарда. Він, коли ночує тут, то йде до неї.

— Яка Бернарда? Донька Флоренсіо?

— Атож, вона. Вже два тижні, як тут. Утекла від батечка. Прибула з Бока-де-Ріо з караваном віслюків. Початківка, чоловіків не відженешся.

Перш ніж погнати мула, Натаріо поцікавився:

— Біду бідуєш, Збуй-Вік?

— Та ще не жебраю. Краще померти з голоду.

Капітан реготнув, примружив одне око: ах ти ж старе луб’я!

— За мною боржок, пригадуєш? З давніх часів.

— Можливо.

Вділив їй трохи грошей і потрюхикав далі, до будівельників; ті вже розповіли йому про Фадулові плани. Мандрівний крамар дав Бастіанові да Розі грошей на деревину, щоб вистачило на дім з двома входами з причілку і трьома задніми кімнатами. Такий собі особнячок, які побачиш лише в Такарасі, при залізниці. Крім того, з Такараса приїхав столяр Лупісиніо, майструвати на замовлення Фаду прилавок і полиці. Підряд чималий, робота спішна. Бастіан да Роза підсумував:

— Турок схибнувся, капітане. Велика Пастка не варта таких хоромів.

Натаріо похитав головою. Схибнувся? Він так не вважав. Твердо вірив: рано чи пізно Велика Пастка стане містом. А от Такарас залишиться сільцем, карантинним пунктом.

3

Проти Бернардиної солом’яної халупи оселя Жасинти була справжнім палацом: щільні стіни з пальмового гілля, по кутках вкопані чотири стовпи. Всередині розкладачка, горня на кабиці з трьох каменюк — оце й усе начиння.

Натаріо спішився, став роззиратись. Коли це від річки йде дівчина, мокра, як хлющ, у руках прання: трусики й нижня спідничка. Ситцева вогка суконька облипла темне тіло; по розпущеному волоссю збігає вода, збирається краплями на потилиці. Впізнавши гостя, спинилась, а тоді кинулась назустріч з розкритими обіймами. Натаріо пригадав, як вона дворічним малям брьохалася в калюжі й бігла до нього, гола й брудна, щоб повиснути на шиї. Сховавшись на фазенді Аталая, він довгенько жив у домі Флоренсіо та його коханки Ани. Флоренсіо не гнув горба на плантаціях, він доскочив кращої роботи — відповідав за арсенал і стрільців.

Скільки ж це Бернарді років, прикидав він, поки дитина знову ставала дівчиною, у краплях, що ряхтіли на сонці. Знав її ще немовлям; якоюсь мірою Натаріо і ростив її. У нього був гамак у віталеньці, будиночок мав дві кімнати; дитина спала на підлозі, в ящику, що правив за колиску. Серед ночі мала прокидалась і плакала, але Ана вставала рідко, щоб її погодувати. Наморена, вона хропла на всі заставки в суміжній кімнаті й не чула доньчиного плачу. Натаріо забирав дитину з ящика до себе й заколисував, притуливши до грудей.

Їй було років п’ять, коли полковник Боавентура привіз падре Афонсо освячувати капличку. Капличку звела дона Ернестина в маєтку, виконуючи обітницю святому Жозе, цьому небесному заступникові завдячував полковник своє життя — святому Жозе і Натаріо, який вчасно натиснув гашетку: вашим благословенням, полковнику. Два дні тривало свято; гостей сила-силенна, дехто приїхав навіть з Баїї. Падре відслужив месу, освятив статую святого, обвінчав коханців, увів у хрест купу дітей і гурт чоловіків — хрести не хрести, все одно безбожники. Що вже об’їдались, що вже обпивались, кашаса в хатинах пеонів лилася рікою. Бенкет на всю губу. Скромний служник господній, полковників клеврет, зразковий християнин і баїянський патріот, падре Афонсо грішив черевоугодництвом і жер як не в себе.

Натаріо вирішив, раз таке свято, одружитись із Зілдою після року співжиття. Вона здибалася йому на агуапретському шляху — бліда, рахітична й затуркана сирота, батька й матір забрала віспа. За нею, як тічка собак за сучкою, ув’язалася ватага бахурів. Знічев’я Натаріо втрутився в цю свайбу і звалив Мане Рябого з ніг: той його не знав і вихопив ножа. Отак через труп ця худорба й дісталася йому, він забрав її з собою і скоро нарядив з нею дитину.

Мовчазна, покірлива, працьовита, як бджілка, — в хаті все блищало, — Зілда набрала тіла, посвіжіла, постатечнішала. Хто її напоумив натякнути своєму коханцеві й повелителеві про одруження? Тут постарався падре, охоронець Божих законів; послуг мера вона не потребувала.

Підібрав її Натаріо тоді саме, як мешкав у Флоренсіо; зачали вони на його холостяцькому гамаку, так би мовити, на Бернардиних очах. Та спала й далі у віталеньці, але з появою Зілди місця в гамаку позбулася, її вже не колисали, не горнули до грудей.

Під час масового хрещення Ана попросила їх стати хрещеними її дитини. Майстерниця Зілда пошила для хрещениці ганчір’яну ляльку. Натаріо ж дав їй щось незмірно більше: право називати хрещеним, цілувати руку й діставати благословіння.

Поки Флоренсіо служив в Аталаї, Бернарда більше жила у хрещених, аніж удома. Їй минав десятий рік, коли Флоренсіо погиркався з полковником і пішов на службу до полковника Бенвіндо — маєток Бока-де-Мато потребував твердої руки, щоб тримати в шорах пеонів. Натаріо й Зілда просили зоставити хрещеницю в них, але Флоренсіо не хотів і слухати. Кому ж, як не Бернарді, доглядати сестричку: Ана встигла народити ще одну доньку, Ірару, Іру. Згодом, коли вже сталася біда, Зілда вважала, що Флоренсіо накинув оком на дівчину вже тоді.

Після переїзду кумів Натаріо бачив Бернарду лише зрідка. В тринадцять вона вже розквітла, запишалася вродою. В закинутому какаовому краю жінка взагалі неабиякий дефіцит, доступний небагатьом щасливчикам. Усяка спідниця оточена шанобою.

Ану спаралізувало; німа й глуха, вона лежала, прикута до ліжка. Ну що від цієї колоди візьмеш, а