Читати книгу - "Метелик"

— Так, але тут, де мур не такий високий, здійснити втечу відносно легше.

— Чоловіче, легше чи ні, але ти не розраховуй на мене. Ні на втечу з тобою, ні на допомогу тобі. Навіть не хочу про неї говорити, — і він, зляканий, покидає мене, додавши на ходу: — Французе, ти ненормальна людина, ти збожеволів, думаючи про можливість здійснити таке тут, у Санта-Марті!

Кожного ранку й кожного надвечірку я придивляюся до колумбійських в’язнів, які сидять тут за тяжкі злочини. В усіх них пики вбивць, але, здається, вони упокорилися. Страх потрапити до карцеру цілком їх паралізував. Чотири-п’ять днів тому з карцеру випустили дебелого чолов’ягу, на голову вищого за мене, на кличку Кайман. Він здобув собі славу вкрай небезпечної людини. Я заводжу з ним мову, потім після трьох-чотирьох прогулянок кажу йому:

— Каймане, чи не хочеш утекти зі мною?

Він дивиться на мене так, ніби перед ним з’явився сам чортяка, й відповідає:

— Щоб повернутися туди, де ми були, якщо провалимося? Ні, дякую. Я волію дати собі відрубати руку, ніж знову опинитися там.

Це була моя остання спроба знайти собі спільника для втечі. Ніколи більше я ні з ким не заводитиму мову про втечу.

Пополудні комендант, ідучи з в’язниці, зупиняється, дивиться на мене й питає:

— Як справи?

— Непогано. Але було б іще краще, якби я мав свої золоті монети.

— Навіщо вони тобі?

— Я б найняв адвоката.

— Ходімо зі мною.

Він веде мене до свого кабінету. Тут ми самі. Він пригощає мене сигарою (що вже непогано) й припалює її (ще краще).

— Чи знаєш ти іспанську мову настільки, щоб зрозуміти мене і ясно відповісти?

— Так.

— Гаразд. Ти сказав, що хочеш продати свої двадцять шість монет.

— Ні, свої тридцять шість монет.

— Атож, атож! І на ті гроші хочеш найняти адвоката? Але про ці монети знаємо лише ми двоє.

— Ні, про них знають сержант, п’ятеро поліцейських, які заарештовували мене, і ваш заступник, котрий передав вам монети. До того ж є ще мій консул.

— Атож, атож. Гаразд. Це навіть краще, що про них знає так багато людей. Розумієш, я зробив тобі велику послугу, Я промовчав, не звернувся до відділень поліції у тих місцях, де ти побував, з проханням навести довідки, чи в когось не пропали золоті монети.

— Ваш обов'язок був зробити це.

—: Ні, для тебе краще буде, якщо я цього не зроблю.

— Дякую вам, пане коменданте.

— Хочеш, я їх продам для тебе?

— За яку ціну?

За таку, як у тебе вже купили три монети, ти сам розповів— по триста песо. А за послугу даси мені по сто песо з кожної монети. Що ти на це скажеш?

— Ні, ти повернеш мені всі до одної монети, а я дам тобі не по сто, а по двісті песо з кожної. Те, що ти зробив для мене, варте таких грошей.

— Ти надто хитрий, французе. Я бідний колумбійський офіцер, дуже довірливий і трохи дурний. А ти розумний і, як я вже сказав, надто хитрий.

— Гаразд, тоді що ти пропонуєш?

— Завтра я покличу сюди, до свого кабінету, покупця. Він подивиться на монети, назве свою ціну, і половина грошей — тобі, а половина — мені. Або так, або ніяк. Я відішлю тебе з монетами до Барранкільї або залишу їх для розслідування.

— Ні, ось моя остання пропозиція: покупець приходить сюди, дивиться на монети, і всі гроші, які він дасть понад триста п’ятдесят песо за кожну монету, твої.

— Гаразд, згода. Але куди ти подінеш таку велику суму?

— Коли покупець принесе гроші, ти викличеш бельгійського консула. Я їх передам консулові, щоб він найняв адвоката.

— Ні, я не хочу мати свідка.

— Ти нічим не ризикуєш, я дам тобі розписку, що ти повернув мені всі тридцять шість монет. Згоджуйся, і якщо ти добре поведешся зі мною, я запропоную тобі ще дещо.

— Що саме?

— Повір мені на слово. Те, що я тобі запропоную, не гірше за сьогоднішню нашу угоду. Тоді ти отримаєш половину моїх грошей.

— Що ти маєш на думці? Ну, кажи.

— Поквапся зробити все завтра. А о п'ятій вечора, коли мої гроші будуть у консула, я запропоную тобі ще одну угоду.

Розмова триває довго. Коли я, задоволений, виходжу нарешті на подвір’я, мої друзі вже сидять у камері.

— Що в тебе сталося?

Я розповідаю їм про свою розмову з комендантом. Незважаючи на наше становище, ми регочемо до упаду.

— Ну й хитрий ти лис! Швидко з ним упорався. Гадаєш, він додержить слова?

— Ставлю сто песо проти двохсот, що він у моїх руках. Хто грає?

— Ні, я теж гадаю, що він додержить слова.

Цілу ніч я розмірковую. Першу справу зроблено. Другу (він буде дуже радий піти забрати перли) теж зроблено. Залишається третя. Третя зводиться до того, що я запропоную йому все, що повернеться до мене, аби тільки він дав мені змогу добути човна в порту. Цього човна я можу купити на гроші, які маю у своїй капсулі. Тож побачимо, чи він відмовить мені. Зрештою, чим я ризикую? Після двох перших справ він навіть не може мене покарати. Побачимо. Не діли шкуру невбитого ведмедя. Можеш зачекати, коли нас доставлять до Барранкільї. Але навіщо? У значущішому місті значущіша в'язниця, тож її краще охороняють, і в неї мури вищі. Я повинен повернутися до Лалі та Зораїми: втікаю звідси якомога швидше, перечікую там кілька років, потім іду в гори до племені, яке має худобу, й налагоджую зв'язки з венесуельцями. Отже, ця втеча має будь-що увінчатися успіхом. Цілу ніч я обмірковую, що маю зробити, аби добре залагодити третю справу.

Наступного дня о дев’ятій ранку мене кличуть до кабінету коменданта на побачення з якимось паном. Коли я входжу, охоронець залишається за дверима, і я опиняюсь перед чоловіком у світло-сірому костюмі й при сірій краватці: йому вже під шістдесят. На столі лежить сірий фетровий капелюх, схожий на ковбойський. З краватки, наче з футлярчика, виглядає сріблясто-голуба перлина. Цьому сухорлявому чоловікові вишуканості не бракує.

— Добрий день, пане, — вітається він.

— Ви говорите по-французькому?

— Так, пане, я за походженням ліванець. Я дізнався, що ви маєте золоті стопесові монети. Вони мене зацікавили. Хочете, я заплачу вам по п’ятсот песо за