Читати книгу - "Виховання почуттів"

Та якось, перебираючи в себе на столі папери, він знову натрапив на лист Юссоне й помітив приписку, якої не завважив першого разу. Журналіст просив п'ять тисяч франків, не більше й не менше, щоб налагодити справи газети.

«Ох! Як же він надокучив!»

І Фредерік, пославши йому лаконічну записку, навпростець відмовив. Після цього одягнувся, щоб їхати на обід у «Золотий дім».

Сізі відрекомендував йому своїх гостей, почавши із найстатечнішого — гладкого сивочубого добродія:

— Маркіз Жільбер дез Оне, мій хрещений батько. Пан Ансельм де Форшамбо, — назвав він другого (це був білявий кволий молодик, уже лисий), тоді він кивнув на чоловіка років сорока, що тримався просто: — Жозеф Боффре, мій двоюрідний брат, а ось мій колишній наставник, пан Везу. — Цей чолов'яга, що скидався чи то на биндюжника, чи то на семінариста, був із великими бакенбардами і в довгому сурдуті, застебнутому внизу на один лише ґудзик, так що груди він прикривав шарфом.

Сізі чекав іще одну особу — барона Комена, який, «можливо, буде, але не напевне». Господар щохвилини виходив, здавався схвильованим. Нарешті о восьмій годині перейшли в залу, прекрасно освітлену й занадто простору для такої кількості гостей. Сізі вибрав її навмисне для більшої врочистості.

Ваза з позолоченого срібла, повна квітів і фруктів, займала середину стола, заставленого, за давнім французьким звичаєм, срібними блюдами; довкола них були тарілки із солониною та гострими приправами; на певній відстані одна від одної здіймалися карафки замороженого рожевого вина, п'ять келихів різної висоти стояли перед кожним прибором, а обіч лежала сила якогось хитромудрого начиння, невідомо для якого вжитку; і лише на першу переміну подали: осетрову голову в шампанському, йоркську шинку на токайському, дроздів у сухарях, смажених перепілок, волован під бешамеллю, соте із червоних куріпок, а по два боки того всього картопляний салат впереміш із трюфелями. Люстра і жирандолі освітлювали залу, обтягнену червоним шовком. Позаду крісел, оббитих сап'яном, стояли чотири лакеї у фраках. Побачивши таке видовище, гості від захоплення заохали, особливо наставник.

— Ну, наш амфітріон, далебі, зрікся розважливості. Це занадто!

— Та ну! — сказав віконт де Сізі. — Дрібниці! — І після першої ложки спитав: — То як ви, мій ласкавий дез Оне, бачили вже в Пале-Роялі «Батька і двірника»?

— Ти ж знаєш, що я не маю часу! — відказав маркіз. Ранками він був зайнятий, бо слухав курс лісництва, по вечорах одвідував землеробський клуб, а вдень вивчав на заводах виробництво рільничого реманенту. Перебуваючи три чверті року в Сентонжі, він використовував приїзди до столиці для збагачення своїх знань, і його крислатий капелюх, якого він поклав на консоль, був повен брошур.

Сізі помітив, що пан Форшамбо відмовляється від вина.

— Призволяйтеся, хай воно тямиться! Ви на вашому парубоцькому обіді не вельми відзначились!

Почувши ці слова, всі стали вклонятися, вітати його.

— А молоденька особа, — сказав наставник, — чарівна, еге ж?

— Ще б пак, сто чортів! — вигукнув Сізі. — Ну, та все одно, він не мав рації: одружуватись — це таке безглуздя!

— Ти міркуєш легковажно, друже мій! — зауважив пан дез Оне, пустивши сльозу на саму лише згадку про свою небіжчицю.

А Форшамбо, посміхаючись, повторив кілька разів поспіль:

— Доживете й ви до цього, доживете!

Сізі заперечував. Він волів розважатися, жити, як «за Регентства». Він хотів вивчити прийоми французького боксу, щоб одвідувати шинки Старого міста, як принц Родольф з «Паризьких таємниць»[43]; дістав із кишені носогрійку, брутально поводився зі слугами, надто багато пив і, щоб справити добре враження про свою особу, ганив усі страви; трюфелі навіть наказав забрати геть, а наставник, який смакував їх, на догоду йому підкинув:

— Авжеж, це вам не підбиті з цукром яєчні білки, які готували у вашої бабусі!

І він повів мову із своїм сусідом-агрономом, котрий вважав, що життя в селі має багато переваг: там він може виховувати в своїх дочок любов до простоти. Наставник схвалював такі погляди і підлабузнювався до нього, гадаючи, що той має вплив на його вихованця, до якого йому потай хотілося попасти в управителі.

Фредерік, прийшовши сюди, був лихий на Сізі; віконтова дурість його обеззброїла. Ажести Сізі, його обличчя — усе в ньому нагадувало Фредерікові обід в «Англійському кафе» і дедалі більше дратувало; він слухав неприхильні зауваження, що їх стиха висловлював кузен Жозеф, безмаєтний добряга, запальний мисливець та біржовий гравець. Сізі жартома кілька разів назвав його шахраєм; тоді раптом вигукнув:

— А, ось і барон!

Зайшов чоловік років тридцяти з якимось грубим лицем і в'юнкими рухами, капелюх збитий набакир, у петельці — квіточка. Це був віконтів ідеал. У невимовному захопленні від такого гостя, збуджений його присутністю, господар попробував сказати каламбур, що стосувався поданого саме глухаря:

— Він користується у знавців успіхом оглушливим!

Сізі засипав пана де Комена питаннями про якихось осіб, що їх не знав ніхто з гостей; потім, ніби йому щойно спало те на думку, спитав:

— Скажіть-бо, ви подумали про мене?

Той знизав плечима:

— Ви ще не доросли до того, мій маленький! Не можна!

Сізі просив пана де Комена ввести його до свого клубу.

Барон, мабуть, зглянувшись на його самолюбство, втішив його:

— Тьху! Я й забув! Поздоровляю, мій любий: ви ж виграли заклад!

— Який заклад?

— Таж на перегонах ви запевнювали, що того ж таки вечора будете в тієї дами.

Фредерік почувався, ніби його огріли батогом. Однак він зараз же заспокоївся, побачивши зніяковіле обличчя Сізі.

Справді, вже другого дня, коли з'явився Арну, її попередній коханець, її любчик, Капітанша схаменулася. Вони обоє дали зрозуміти віконтові, що він їм «заважає», і спровадили його, нітрохи не церемонячись.

Сізі прикинувся, ніби добре не розчув. Барон додав:

— А як вона почувається, ота мила Роза?.. Чи в неї й досі такі чудові ніжки? — Цим він хотів показати, що був із нею в близьких стосунках.

Фредеріка прикро вразило це відкриття.

— Та нема чого червоніти, — вів далі барон. — Це ласий шматочок!

Сізі клацнув язиком.

— Ба ні! Не такий вже й ласий!

— Он як!

— Їй-право. Перш за все, я не знаходжу в ній нічого особливого, а потім таких, як вона, скільки завгодно, бо, зрештою… вона ж — товар!

— Не для всіх! — роздратовано заперечив Фредерік.

— Йому здається, що він чимось відрізняється від усіх, — сказав Сізі. — Ну й жартівник!

За столом прохопився смішок.

У Фредеріка закалатало серце, і він відчув, що задихається. Він випив