Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Він увесь час так боявся жінок лиш тому, що їх не розумів, — а той його страх знов же не давав йому їх зрозуміти. Діді верхи на коні, Діді, що збирає маки на сонячному схилі, Діді, що пише з його голосу, — таку Діді він розумів, але він не розумів тієї Діді, що переходила враз від одного настрою до другого, що твердо відмовлялась їздити з ним на прогулянки і раптом згодилась; тієї Діді, що в її сірих очах то виблискували, то гасли золоті іскри і шепотіли, й натякали йому на щось таке, чого він зроду ще не знав. Усе то були для нього осяйні глибини жіночності, непоборно манливі й воднораз незбагненні.

Був у її житті ще один бік, незнайомий йому, як він сам добре розумів. Вона знається з книжками, взагалі володіє тим, що люди шанобливо називають таємничим словом «культура». Та на превелике його диво, ця сама культура ніколи не мішалась до їхніх взаємин. Діді ніколи не говорила ні про книжки, ні про мистецтво, ні про інші такі витребеньки. Сам чоловік немудрований, він бачив і її майже такою. Вона любила все просте — широчінь, свіже повітря, коней, гори, сонце, квіти. Природа в цьому краю була Гарнішеві мало знана, й Діді стала йому за вчителя. Вона показувала різні породи дуба, знайомила його з мадронами й мансанітами, казала, як що називається, які прикмети має і де росте безліч диких квітів, кущів та папоротей. Її гострий, звиклий до лісу зір знову захоплював його. Вона-бо виросла серед природи, і від її очей мало що могло сховатись. Якось вони засперечалися, хто більше вгледить пташиних гнізд, і йому нелегко було її перемогти, хоч він завжди пишався своєю розвиненою спостережливістю. Надвечір виявилося, що він знайшов тільки на троє гнізд більше, та й то одного вона нізащо не хотіла зизнати, і він сам теж не певен був щодо нього. Він похвалив її і сказав, що їй так дуже пощастило, бо вона сама як та пташка: метка, прудка й бистроока.

І справді, що більше він її знав, то більше бачив у ній пташиного. Тим-то вона так любить їздити верхи, пояснював він собі. Це майже те саме, що літати. Її тішила й лука, всіяна маками, і видолинок, зарослий папороттю, і тополі рядком понад путівцем, і червоно-бурий схил пагорба, і промінь сонячного світла на верхогір'ї. І йому здавалось, що ті її радощі — достоту пташиний спів. Навіть і в поважніших речах було те саме. Коли Діді, пересівши на Боба, приборкувала невгамовного огиря, тоді вона нагадувала Буйному Дневі орлицю.

Ці маленькі її радощі були джерелом радості й для нього. Він радів разом з нею і так само захоплено дивився на неї, як вона на те, що принаджувало її зір. Вона навчила його краще бачити й розуміти природу. Вона показала йому в краєвиді барви, про які він перше й гадки не мав. Він-бо знав тільки основні кольори. Усі відтінки червоного були для нього просто червоні, чорного — чорні, брунатний був брунатний, та й годі, доки він не переходив у жовтий і не переставав бути брунатним. Пурпуровий він завжди мав за червоний як кров, доки вона не поправила його. Одного разу вони виїхали на високий пагорб. Під ногами в коней палахкотіли, хвилюючи під вітром, яскраві маки. Неозора далина, що відкрилась перед ними, вкинула її в захват. «Сім планів» — налічила вона, і Буйний День, що майже ціле життя своє мав перед очима всілякі краєвиди, допіру дізнався, що то є план у краєвиді. Відтак він дочав дивитись на природу проникливішими очима, сам спізнав той захват перед видовищем могутніх кряжів, що здіймалися один з-за одного, та бузкової літньої імли, що «висіла в розпадинах поміж далеких гір.

Та все те золотою ниткою пронизувала любов. Спочатку він задовольнявся самим тим, що їздив з дівчиною в гори й що вона поводилася з ним по-товариському, та що далі дужчала в ньому пристрасть і жадання мати Діді. Що більше він спізнавався з нею, то вище її цінував. Якби вона була стримана, гоноровита або маніжилась і щирила по-дурному зуби, нічого б цього не вийшло. Але вона вражала його своєю простотою, своєю природністю, своєю невичерпною товариськістю. Це останнє було для нього зовсім несподіване, бо він перше ніколи не дивився на жінок з цього боку. Він розумів жінку-забавку, жінку-хижачку, жінку-дружину й матір прийдешнього покоління, але не знав жінки-друга, товариша в розвагах і радощах. Цим його Діді здивувала найдужче. І що більше нових чеснот він у ній знаходив, то палкіше розгорялась його любов, надаючи мимохіть ніжнішого відтінку його голосові й запалюючи мимовільний вогонь жадання йому в очах. Діді не була сліпа, вона те все бачила, проте, як і багато жінок перед нею, гадала, що зуміє побавитись із вогнем і не опектися.

— Незабаром уже зима, і нашим прогулянкам настане край, — сказала вона одного разу з жалем, хоча трохи й задирливо.

— Але ж я мушу бачитися з вами й узимку, — захвилювався він.

Діді похитала головою.

— Ми були дуже щасливі, дуже, — сказала вона щиро, дивлячись йому в вічі. — Я пам'ятаю всі ваші кумедні докази, що нам треба спізнатись; та це ні до чого не доведе, не може довести. Я дуже добре себе знаю, і я не помиляюся.

Обличчя її було поважне, і вона видимо силкувалась не уразити його, але в очах їй жаріло золоте світло — безодня жіночності, що тепер він дивився на неї без страху.

— Я ж увесь час добре поводився, — відмовив він. — Скажіть, хіба не правда? Це мені не легко далося, будьте певні. Самі зважте: й разу не заговорив про любов, а я ж вас люблю. Це не абищо для людини, що звикла все чинити своєю волею. Я, знаєте, як до чогось прямую, то не люблю баритись. При собачому запрягу за мною, далебі, сам господь бог не ввігнався б. А з вами я не кваплюсь. Гадаю, це вже знак, як дуже я вас люблю. Звісно, я хочу, щоб ви вийшли за мене заміж. Але хіба я хоч словом про це згадав? Ні разу ані писнув, ані натякнув. Увесь час мовчав, шанувався, дарма що часом та мовчанка до