Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Едуард трясеться від сміху.

— Я не можу! Помийниця життя! Страшний образ! Я почув його — і шампанське стало бридке, як помиї!

— Воно й раніше було таке, — зауважую я.

— Які ж ви ще діти! — хитає головою Рене.

— Ми б хотіли ними й залишитись. Постаріти дуже просто, — сміється Віллі. — Едуарде, рахунок!

Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.

Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Ґеорґом витягуємо свої талони і кладемо на стіл. Але Едуард не вибухає — він сміється.

— Нічого! — каже він. — Маючи такий виторг од вина, можна втратити на обіді.

Ми розчаровано перезираємось. Дами підводяться і обтрушуються, як курки, що встали з піску.

Віллі поплескує Едуарда по плечі.

— Ти джентльмен. Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.

Едуард посміхається.

— Нічого, цей тип з тростинкою ще ніколи не залишав тут порядної суми. Завжди чекає, щоб його хтось запросив.

— Ходімо, — шепоче мені Герда.

Сукня тютюнового кольору лежить десь біля ліжка. Черевички з коричневої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з «Альтштедтер Гоф», долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс «Ковзанярі». Крізь Музику час від часу чути глухі удари — це тренуються жінки-борці.

Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.

— Де ти так засмагла? — питаю я.

— На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?

— Помічав. Але в конторі не засмагнеш.

Г ерда сміється.

— Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?

— Ніде, — кажу я і раптом згадую, що Ізабела теж завжди так питає мене. — Я думав, що ти була з Едуардом.

— І це причина, щоб не приходити?

— А хіба ні?

— Звичайно, ні, дурненький. Це зовсім різні речі.

— Мені важко це зрозуміти, — кажу я.

Герда не відповідає. Вона потягується й ковтає пива.

Я оглядаю кімнатку.

— Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі десь у таверні на березі Тихого океану. І ти засмагла, як туземка.

— А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, бібліями й горілкою?

— Так, — здивовано відповідаю я. — Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.

— А пізніше ні?

— Пізніше ні.

Я лежу біля неї, тихий і розслаблений. У вікно під дахом заглядає голуба ніч. Я ні про що не думаю, нічого не хочу і намагаюсь ні про що не питати. Безмежний спокій, просте життя, плин часу зупинився. Ми ніби потрапили у володіння якогось бога. Лежимо і п’ємо холодне, запашне пиво.

Герда віддає мені кухоль.

— Як ти гадаєш, Рене справді одержить шубу? — ліниво питає вона.

— А чому ж ні? Віллі зараз мільярдер.

— Треба мені було спитати її, яку саме вона хоче. Мабуть, ондатрову чи боброву.

— Лисячу, — байдуже кажу я. — Або, про мене, хай навіть леопардову.

— Леопардова надто тонка на зиму. Котикова робить жінку старою. Шуба з чорнобурої лисиці — дуже товстою. Найкраща, звичайно, норкова.

— Справді?

— Еге ж. Шуба на все життя. Але страшенно дорога. Безбожно дорога.

Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.

— Все це мені не під силу. Я не можу купити навіть кролячого коміра.

— Ти? — здивовано питає Герда. — Хто ж про тебе каже?

— Я кажу. Кожен вразливий чоловік за такої ситуації прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж занадто вразливий.

Герда сміється.

— Ти вразливий, мій хлопчику? Однак я справді маю на увазі не тебе.

— А кого ж?

— Едуарда. Кого ж іще?

Я підводжуся.

— Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі шубу?

— Звичайно, любий. Якщо мені тільки пощастить. Та може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…

— І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною у ліжку?

— А чому б ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.

Я мовчу, зовсім приголомшений.

Герда повертає до мене голову.

— Ти образився?

— Принаймні, я спантеличений.

— Чого? Тобі слід було б ображатись, якби я вимагала шубу від тебе.

— А так я повинен пишатися, що ти хочеш мати її від Едуарда?

— Звичайно! Це свідчить про те, що ти не фраєр.

Я зиркаю на неї. Такого слова я не знаю.

— А що таке — фраєр?

— Той, у кого є гроші. Хто їх може витрачати на інших. Едуард, наприклад.

— Віллі теж фраєр?

Герда сміється.

— Наполовину. Для Рене.

Я почуваю себе досить-таки безглуздо і тому мовчу.

— Хіба я не правду кажу? — питає Герда.

— Правду? При чому тут правда?

Герда знову сміється.

— Мені здається, що ти справді заплутався. Яка ти ще дитина!

— Якраз у цьому випадку я й хотів би бути дитиною, — кажу я, — інакше…

— Що інакше?

— Інакше… — я замислююсь. Мені й самому не зовсім зрозуміло, що я мав на думці, однак все-таки пробую висловити це: — Інакше я почував би себе напівсутенером.

Тепер Герда вже голосно регоче.

— Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.

— Сподіваюсь, що бракуватиме й надалі.

Герда повертає до мене обличчя. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.

— Бідний мій хлопчику, — каже вона, все ще сміючись, з неприємним напівматеринським співчуттям. — Тебе ще не раз обдурюватимуть!

От чорт, думаю я, куди подівся спокій тропічного острога? Тепер я раптом почуваю себе так, наче я голий, і мавпи кидають у мене колючими кактусами. Кому приємно чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?

— Це ми ще побачимо, — кажу я.

— Ти думаєш, що бути сутенером так просто?

— Не знаю. Однак, безумовно, не дуже почесно.

Герда глузливо пирхає.

— Почесно! Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.

Вона знову ковтає пива. Я дивлюсь, як воно тече їй у рот. Якщо вона ще раз назве мене бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, аби показати, що я теж можу поводитись, як сутенер, чи, принаймні, так, як вони, на мою думку, мають поводитись.

— Гарна розмова, — кажу я, — особливо зараз.

Здається, я володію талантом, про який і сам не здогадувався, — смішити інших. Герда знову регоче.

— Розмова, як розмова, — каже вона. — Коли отак лежиш поряд, то все одно, про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут