Читати книгу - "Мáліна"

людей, яких майже не знаєш, між листонош позаштатних, як хоч би оцей. Його я не хочу більше ніколи бачити. Запитаю у пана Седлачека, навіщо нам здався на довше допоміжний персонал, листоноша, який майже не знає наших квартир, який майже не знає мене, та ще й дозволяє собі зауваги. В одному листі лежить попередження, у другому хтось мені пише, що приїжджає завтра о 8.20 на Зюдбангоф[327], почерк видається мені незнайомим, розібрати підпис я теж не можу. Треба буде запитати у Маліни.

У певні дні року поштарі бачать, як ми бліднемо, як червоніємо, і, напевно, саме тому їх не просять зайти, сісти, випити каву. Надто вони втаємничені в справи, які є, по суті, страшними, але без жодного страху носять їх вулицями, і тому всі питання полагоджують з ними у дверях, із чайовими, без чайових. На долю таку вони безумовно не заслуговують. Таке до них ставлення, яке дозволяю собі навіть я, нерозумне, зарозуміле, цілковито недопустиме. Навіть тоді, коли я отримую поштові картки від Івана, я не запрошую пана Седлачека на пляшку шампанського. Щоправда, ні я, ані Маліна не тримаємо вдома пляшок з шампанським, однак для пана Седлачека я мала б мати напоготові хоча б одну, бо він бачить, як я то блідну, то червонію, він здогадується про щось, він має щось знати.

Те, що листоношею можна стати з покликання, а також те, що лише в результаті хибних уявлень розношення пошти вибирають як випадкову професію або вважають її за таку, довів славетний поштар Краневітцер із Клаґенфурту, проти якого тоді розпочали процес, і з якого, абсолютно недооціненого, познущались громадськість та суд, засудивши за розкрадання та зловживання службовим становищем до кількох років тюрми. Репортажі з процесу Краневітцера я читала уважніше, аніж судові звіти про найсенсаційніші вбивства, які сталися протягом усіх останніх років, а чоловік, який тоді мене лише здивував, викликає сьогодні найглибшу симпатію. Починаючи з певного дня, причини він так і не зміг назвати, Отто Краневітцер перестав розносити пошту, і тижнями, місяцями громадив її у своїй старій трикімнатній квартирі, в якій він жив сам, пошта сягала вже навіть стелі, він продав майже всі меблі, щоб знайти місце для цієї гори листів, яка невпинно зростала. Листів й бандеролей не відкривав, цінних паперів та чеків не привласнив жодного разу, не крав банкнот від матерів до синів, нічого подібного йому не можна було поставити в закид. Просто він раптом не зміг розносити пошти, цей вразливий, лагідний, високий на зріст чоловік, який осягнув можливі всі наслідки свого ризикованого заняття, і саме тому цей службовець дрібний, Краневітцер, з ганьбою й ославленням змушений був піти геть з австрійської пошти, яка пишається тим, що має на службі тільки надійних, сумлінних та витривалих, незалежно від ситуації, листонош. Однак у кожній професії має бути принаймні одна людина, яка живе у глибокому сумніві й переживає конфлікт. І, власне, носіння листів могло бути пов’язаним із латентним страхом, сейсмографічною чулістю до потрясінь, які, зазвичай, визнають лише за вищими та найвищими родами занять, так, ніби пошта не має права на кризу, на Мислення — Волю — Буття[328], на скрупульозну й шляхетну відмову, яка визнається звично за будь-якими людьми, які отримують кращу платню й засідають на кафедрах, мають право на міркування про докази існування Бога, мають право занурюватися в роздуми про ontos on, aletheia[329], чи, хоч би, про виникнення Землі та утворення Всесвіту! Однак невідомого Отто Краневітцера, який отримував ще й погану платню, огудили лишень за ницість та занедбання обов’язків. Ніхто не помітив, що й він занурився в роздуми, що подив охопив і його, а з цього, в цілому, і починається філософування й становлення людства, а в справах, які вивели його з рівноваги, йому не можна відмовити в компетенції, бо хто ж міг краще, ніж той, хто тридцять років розносив кореспонденцію по Клаґенфурту, осягнути проблему пошти й проблематичність, пов’язану з нею.

Він досконало знав наші вулиці, відразу бачив, які листи, бандеролі, пакети, франковані правильно. Також тонкі й найтонші відмінності в написанні адрес, — «Й. В-р.[330]» або лиш ім’я, без «пан» або «пані», «проф., д-р., д-р.», могли сказати йому про манери, про конфлікти між поколіннями, соціальні сигнали тривоги більше, ніж це могли б коли-небудь визнати наші соціологи та психіатри. При неправильних або неповних даних відправника йому за мить усе було зрозуміло, само собою, без жодних вагань він міг відрізнити сімейне послання відділового листа, листи, які мали дружній характер, від справді інтимних послань, і цей визначний листоноша, який за всіх інших узяв на себе мов хрест увесь ризик своєї професії, повинен був у своїй квартирі, перед горою пошти, яка все росла й росла, пережити весь жах страждання нестерпних докорів совісті, які інші люди, для яких лист — це всього лиш лист, а бандероль — бандероль, і не більше, ніколи б не зрозуміли. Однак якщо хтось, подібно до мене, зробить хоча б лише спробу зібрати разом усю власну пошту за кілька років і потім сісти перед цією горою (а цей хтось, усе-таки, був би збентеженим, бо це була б лише його пошта, яка не зовсім сприяє тому, щоб побачити ширші контексти), той, певно, визнає, що поштова криза, навіть якщо вона сталася у невеликому місті й тривала всього кілька тижнів, перевершує своєю мораллю початок легальної, офіційної, світової кризи, до якої так часто необачно призводять, і що право на здатність мислити, яка трапляється усе рідше й рідше, визнаним має бути не тільки за привілейованими прошарками та їх сумнівними представниками, які віддаються рефлексії лише відповідно до своєї посади, а й за якимось там Отто Краневітцером.

Від часу справи Краневітцера в мені непомітно багато чого змінилося. Я маю це пояснити Маліні, і я пояснюю.

Я: Відтоді я знаю, що означає збереження поштової таємниці. Сьогодні я можу це усвідомити. Після випадку з Краневітцером я спалила всю свою пошту за багато років, потім я почала писати зовсім інші листи, переважно пізно вночі, до восьмої ранку. Однак ці листи, з яких я жодного не відіслала, мають для мене дуже велике значення. За ці чотири-п’ять років я написала, напевно, з десяток тисяч листів, лишень для самої себе, у них було все. Багато листів я навіть не відкриваю, намагаюсь освоїти вміння зберегти таємницю кореспонденції, піднестися до висот тієї