Читати книгу - "Мальви. Орда"

Деколи викликав султан до себе великого візира. Це були тривожні хвилини для Муси–паші. Сім потів спливало при самій лише згадці про той день, коли Ібрагім, спонуканий своєю матір’ю, віддав йому туґру. Після першої офіційної аудієнції падишах провів нового візира до тайника, розташованого поруч із залом дивану. Він відчинив двері, вимальовані під колір стіни, трупний сморід ударив в обличчя — жахливе видовище постало перед очима Муси–паші: у невеликій кімнатці височіла гора людських забальзамованих голів.

— Бачиш, Мусо, — оскалив зуби Ібрагім. — Тут лежать ті голови, що хотіли бути розумнішими за голову самого падишаха. Полюбуйся, ось премудрий Аззем–паша. Дивись, щоб і твоя сюди не потрапила.

Підігнулися коліна у великого візира, він вклякнув перед султаном.

— О султане, я служитиму тобі вірою й правдою!..

Та відтоді і донині переслідували його почорнілі лиця тих, що колись сиділи на тому самому місці під п’ятьма бунчуками в залі дивану, на якому тепер сидить він.

Згадка про страхітливий мавзолей відбирала йому рештки сміливості, він допомагав султанові торгувати бейлербеями і кадіями, усі гроші, виручені за посади, сумлінно віддавав Ібрагімові, з кожною дрібницею йшов радитися до валіде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара–аґи розумного суперника Аззема–паші, взяла до своїх рук владу і відтіснила від державних справ самого Hyp Алі і красуню Турґану–шекер.

Хай діється воля Аллаха, а йому, Мусі–паші, — аби вберегти свою голову і посаду. Нехай собі Кьозем виховує для престолу молодшого султанського сина, що народився від одаліски, він закриває очі на те, що потаємно зникають яничарські старшини, які підтримують Hyp Алі; Муса–паша мовчатиме і тоді, коли несподівано помре Турґана і старший син Ібрагіма Магомет.

Великий візир помічав якесь підозріливе нуртування в надрах двора і у війську. Hyp Алі з того дня, як туґра просковзнула повз його руки, не з’являвся до двору навіть на засідання дивану; Турґана виставила біля свого гарему сторожу з яничарів; шейхульіслам Реґель зі святенницьким обличчям щовечора ходить молитися до яничарської мечеті, а серед яничарів з’явився звідкись новий шейх Мурах–баба, що закликає воїнів до самостійного походу на Венецію, обіцяючи їм бочки золота в Європі.

Муса–паша вдає, що нічого не помічає. Він боїться всіх. Та поки що султан тільки погрожує під час аудієнцій:

— Ти знаєш, яка кара чекає на тебе, коли в імперії зайдуть непорядки. Іди і промий свій ослячий мозок, годі мені за всіх думати!

Недавно Муса–паша дізнався від австрійського резидента в Стамбулі Реніґера про якісь коншахти Іслам–Ґірея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потім почув про те, що козаки й татари розгромили польські війська під Жовтими Водами. Що буде, коли Ібрагім про це довідається? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба підганяти лихо. Хан все одно колись пришле своїх послів.

У султана щодня — кейф[169]. Зараз він у горах Істранджу. Полювання випало напрочуд вдале — достеменно таке, як пророкував недим. Яничари–секбани[170] виганяють на галявину стриножених козуль, оленів, а Ібрагім цілиться з рушниці і кладе наповал одну тварину за другою.

Добрий настрій у падишаха. Він обіцяє недимові винагороду, вихваляє секбанів, та враз протяжний звук рога долинає з лісу — знак, що хтось наближається.

Поскакали ловчі на конях лісовою дорогою і скоро повернулися, ведучи із собою султанського чугадара.[171]

— Хто велів тобі йти сюди? — спитав Ібрагім, сердитий, що перешкодили йому в полюванні.

— Муса–паша, великий султане… Ханські посли прибули до тебе. Кажуть, що в них невідкладні справи.

— Раби погані! — затупав ногами Ібрагім. — Як вони сказали — невідкладні в них справи? До мене, секбан–башо! Пошли кінних до татарських посланців, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпіння чекати!

Наступного дня перед обідом примчали вершники до султанського табору, тягнучи шнурами за собою послів Іслам–Ґірея, пошарпаних, у подертих башмаках, зі збитими до крові напівбосими ногами.

Султан сидів у шатрі на подушці, поважний і спокійний, він оглянув нужденних посланців з ніг до голови і мовив:

— Мені казали, що у вас невідкладні до мене справи. Коли ж це справді так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бігти чимдуж до нього, де б він не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогодні, як це треба робити. Кажіть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим залили?

— Порох стіп твоїх Іслам–хан, негідний цілувати твої ноги… — простогнав тремтливим голосом посол, — доносить тобі, що… що він особисто виходить з усім своїм військом на Ляхистан, і ще доводить до відома: ногайські полки Туґай–бея вже розгромили з козаками ляхів на Україні… Хан просить тебе теж іти по багатий ясир, а на знак високої поваги до вождя і воїна велить віддати тобі цю коштовно оздоблену шаблю і листа…

Розширилися у султана зіниці, затремтіли м’язи на дряблому лиці, приступ скаженої люті повільно накипав, але ще не міг прорватися. Ібрагім довго дивився на листа, не розрізняючи літер, і враз скочив, заверещав:

— Як, як він смів?! Ми шерть дали польським послам, як насмілився смердючий пес почати війну з Ляхистаном, не питаючи мене?

Посли стояли на колінах, опустивши до землі голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почесні кафтани. Згасала надія вийти звідси живими.

— Я піду не на Польщу, а на Крим війною, я затоплю кров’ю погану вашу землю, а вас… вас — бити киями і гнати до Золотого Рогу!.. — Ібрагім кричав і тіпався в люті. — Ну, чого ви стоїте? — накинувся на секбанів, і ті пустили на послів собак.

Тоді прийшла черга до недима, що один зі всіх тут присутніх був спокійний за свою шкуру.

— Що твій гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вість, чому затаїв її переді мною? Ви всі, ви всі проти мене, всі зрадники! — султан схопив шаблю, подаровану послами, і, не виймаючи її з піхви, сягнув нею по черепу свого єдиного дорадника.

Недим упав на землю мертвий, і цієї миті спам’ятався Ібрагім. Він вклякнув біля нього, тер долонею по синьому басамані на скроні і безпорадно розглядався довкола.

— Зюннун… Зюннун…

Заклекотіло в яничарських казармах: Ібрагім вигнав татарських послів, а потім убив булук–башу, що прийшов із домаганням відправити стамбульські орти на війну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх побратимів, що останнім часом таємно зникли