Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

В Україні навіть за кілька років після розвалу СРСР не з’явилося якихось досліджень чи спроб зібрати джерела на цю тему. Українська історіографія, яка зазнала більших, ніж польська, втрат у комуністичні часи, значно довше спиналася на ноги. У суспільно-політичному дискурсі незалежної вже країни тривалий період домінувала еклектична модель українського минулого, яка поєднувала в собі нові національні віяння (такі як історія УНР) з канонами радянської історії (як Велика вітчизняна війна). Тема УПА залишалася на маргінесі академічної історії.

Доволі сильна комуністична партія продовжувала активну боротьбу із дискредитації українського визвольного руху в роки Другої світової війни, надалі змальовуючи його антинародним та колаборантським. У 1990-ті рр. одним із сюжетів дискредитації УПА у виконанні комуністів стає волинська тема. При цьому комуністи в Україні активно використовували напрацювання польських націоналістичних істориків.

Але і їх «напрацювання» ставали в пригоді польським історикам. Цитата із раніше згадуваного «наказу» Дмитра Клячківського про знищення всього польського населення, яку безкритично передруковували не лише такі одіозні публіцисти, як Едвард Прус, але й історики Владислав Філяр, Леон Попек, вперше була запущена в інформаційне поле у статті Владислава Наконечного «Мертві закликають живих», що з’явилася 1994 р. Автор фальшивки — колишній директор партійного архіву Волинського обкому КПУ, згодом редактор газети «Радянська Волинь».

Український дослідник Сергій Рябенко довів, що публікації Наконечного є першоджерелом ще принаймні двох важливих фальшивок, які мали доповнювати «наказ», ілюструючи його виконання. Ідеться про «лист» Юрія Стельмащука до Миколи Лебедя (від 24 червня 1943 р.) та «звіт» одного з повстанських командирів на Волині Івана Климчака — «Лисого» за вересень 1943 р. Як і з першою фальшивкою, двом наступним вдалося міцно прописатися в польській та навіть українській історіографії. Цитати з них безкритично використовують, крім уже згаданих Філяра та Попека, Ґжеґож Мотика та Ігор Ільюшин. Комбінація трьох фальшивок лягла згодом в основу міфу про існування в українських націоналістів наміру знищити все польське населення Волині, який став підвалиною для політичних рішень щодо визнання антипольських акцій геноцидом.

Політизація питання польсько-українського конфлікту почалася в 1990-ті рр., навіть швидше, ніж його серйозні дослідження. В Україні його використовували здебільшого ліві та проросійські сили з метою не допустити визнання на державному рівні вояків УПА учасниками боротьби за незалежність. У Польщі, навпаки, він став знаряддям для мобілізації правого електорату, зокрема тому, що в цьому таборі вагому роль відігравали так звані кресов’яцькі організації, серед яких було чимало свідків чи нащадків тих, хто пережив конфлікт.

1997 р. тема польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни вперше прозвучала на президентському рівні. Леонід Кучма та Александр Квасьнєвський оголосили спільну заяву «До порозуміння і єднання». Тут згадані і сторінки спільної історії, і трагічні непорозуміння між нашими народами: «Військове протистояння у ХVІІ—ХVIII століттях, прояви антиукраїнської політики польської влади у 20—30-х роках XX століття, переслідування польського населення в Радянській Україні у період сталінських репресій. Не можна забувати польську кров, пролиту на Волині, зокрема у 1942—1943 рр., жорстокість українсько-польських конфліктів у перші повоєнні роки. Окремою трагічною сторінкою в історії наших стосунків була акція «Вісла», що завдала удару всій українській громаді Польщі… Складаємо шану безвинним — закатованим, полеглим і примусово переселеним українцям та полякам. Засуджуємо винуватців їхніх страждань. Разом з тим, висловлюємо вдячність всім, хто впродовж тих важких років сприяв українсько-польському зближенню. Сьогодні Україна і Польща є суверенними державами, добрими сусідами, стратегічними партнерами. Тому вкрай важливо подолати гіркоту, що залишилась в історичній пам’яті багатьох українців і поляків». Крім того, президенти закликали залишити дослідження конфліктів минулого фахівцям, а своїх сучасників — розвивати добросусідські відносини. Перша політична заява такого рівня цілком могла бути й останньою — все, що потрібно було, аби зробили політики, нею було зроблено. На жаль, так не сталося — питання польсько-українського конфлікту продовжує виринати на політичному рівні досі.

Дискусії від самих початків були надзвичайно емоційно зарядженими. Їх учасники часто хотіли не стільки обговорити щось чи почути інших, а передусім висловитися самі. З обох сторін звучали гострі заяви і звинувачення, причому головною темою для поляків стала Волинь 1943-го, а для українців ― жертви Закерзоння та акція «Вісла». Долучення до обговорення професійних істориків з обох сторін додало їй пізнавальної цінності, проте далеко не одразу позбавило емоційної складової.

У цьому плані показовими є семінари під загальною назвою «Польща ― Україна: важкі питання», що тривали понад десять років за участі науковців двох країн. Той факт, що ініціаторами проекту були Світовий союз воїнів АК та Об’єднання українців Польщі, які згуртовували у своїх лавах зокрема і ветеранів польсько-української війни, часто проявлявся в надзвичайно гарячих диспутах чи спробах їхньої надмірної політизації. Зрештою, одна з таких суперечок (до речі, присвячена причинам та перебігу акції «Вісла») мало не припинила реалізацію самого проекту ― зі складу його ініціаторів вийшло Об’єднання українців Польщі.

«Важкі питання» продемонстрували не лише емоційний фон довкола проблеми польсько-українських стосунків, але й певну асиметричність у ставленні сторін до її вивчення. Якщо з польського боку семінари всіляко підтримували державні структури, їм надавали загальнодержавного статусу, то з українського основними виконавцями були західно­українські університети, що зводило рівень конференцій та обговорень до локального. Крім організаційної, у матеріалах семінарів відчувалася й певна наукова диспропорція. Більшість польських науковців ― фахівці з історії польського чи українського підпілля, дослідники, які вже тривалий час вивчали конфлікт. Натомість з українського боку чітко проявився брак таких фахівців, адже дослідження історії УПА майже не відбувалося на академічному рівні. Тож, якщо польські науковці мали великий багаж опрацьованих джерел та літератури, з якими вони виходили на дискусію, то українські історики часто лише починали відкривати для себе невідомі сторінки минулого.

Значну роль відіграв не однаковий у двох країнах доступ до архівів. Якщо у Польщі фактично не було обмежень до першоджерел, то в Україні недоступними залишалися сховища колишнього архіву КҐБ, який, як виявилося згодом, містив чи не найбільше матеріалів на цю тему.

Попри певні проблеми, серія конференцій «Важкі питання» відіграла значну роль у вивченні Другої польсько-української війни, увівши до на­укового обігу велику кількість нових фактів та джерел і врешті вивівши дискусію в наукову площину.

  Теорія «геноциду на Волині»

Переломною в польсько-українських дискусіях стала поява двотомної публікації Еви і Владислава Сємашків «Геноцид, здійснений українськими націоналістами щодо польського населення Волині в 1939—1945 роках». Понад тисячу сторінок свідчень очевидців та жертв протистояння почали іноді подаватися як остаточний аргумент в історичних суперечках. Книгу діаметрально протилежно сприйняли в обох країнах — в Україні критично, вказуючи на численні неточності та свідомі перекручення, яких припустилися упорядники, у Польщі — із захопленням, акцентуючи увагу на масштабах виконаної упорядниками роботи.

Видання Сємашків не лише отримало поважні книжкові відзнаки в Польщі, але й породило схожі проекти Команського та Сєкєрки про події на Львівщині, Тернопільщині, Станіславівщині. Покликання на цю книгу стало фактично обов’язковим елементом кожного нового наукового дослідження з цієї теми.

На жаль, таким чином зібрані через десятки років спогади поступово почали витісняти з історіографії документи 1940-х рр. як основне джерело. Саме дослідження Сємашків стало основою для масштабної інформаційної та політичної кампанії, присвяченої 60-й річниці «волинської різні», яка розгорнулася 2003 р. Саме після