Читати книгу - "Вбити пересмішника"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так, сер.
— Який вигляд мав той негр, коли ти з ним поквитався?
— Це він мене побив, містере Гілмер.
— Так, але ж засудили тебе, хіба ні?
Атикус підвів голову:
— То було дрібне порушення, і це зазначено у справі, ваша честь.
Мені здалося, що голос у нього втомлений.
— Проте нехай свідок відповідає,— суддя Тейлор теж видавався втомленим.
— Так, сер, мені присудили тридцять днів.
Я знала, що містер Гілмер щиро запевнятиме присяжних, що як чоловіка притягали до суду за порушення громадського порядку, то він з легкістю може замислити і зґвалтування Меєли Юел, з цієї причини він і розпитував Тома. Такі міркування завжди стають у пригоді.
— Робінсоне, ти вправно рубаєш шафонери і розпалюєш багаття однією рукою, я правильно розумію?
— Так, сер, гадаю, що так.
— У тебе вистачить сил придушити жінку і жбурнути її на підлогу?
— Я ніколи такого не чинив, сер.
— Але сили у тебе стане?
— Гадаю, що так.
— Ти давно вже поклав на неї око, правильно, хлопче?
— Ні, сер, я на неї ніколи не дивився.
— Тоді ти страшенно чемний, якщо рубав для неї дрова і тягав воду, так, хлопче?
— Я просто намагався їй трохи допомогти, сер.
— Це було надзвичайно люб’язно з твого боку, адже ти мав і власні справи удома після роботи, хіба ні?
— Так, сер.
— Чому ж ти не займався ними, а допомагав міс Юел?
— Я робив і те, і те.
— Схоже, ти був дуже зайнятий. Навіщо тоді?
— Навіщо — що саме, сер?
— Навіщо ти так прагнув прислужитися цій жінці?
Том Робінсон завагався, шукаючи відповідь.
— Здавалося, що їй більше ніхто не допомагав, я ж уже казав...
— А як же містер Юел і семеро дітей, хлопче?
— Бачте, я кажу, що вони ніколи їй не допомагали, жоден з них...
— І ти там усе рубав тощо просто від доброго серця, хлопче?
— Намагався їй допомагати, я ж казав.
Містер Гілмер похмуро подивився на присяжних.
— Ти просто страшенно добросердечний хлопець, як на те пішло,— робив усе те, не отримуючи й мідяка?
— Так, сер. Я її дуже жалів, вона там сама на силі знемагалася...
— Ти її жалів? Ти її жалів? — здавалося, що містер Гілмер зараз підскочить до стелі.
Свідок збагнув свою помилку і збентежено заворушився на стільці. Але найгірше вже трапилося. У залі під нами нікому не сподобалася відповідь Тома Робінсона. Містер Гілмер затягнув паузу, щоб відповідь дійшла до кожного.
— Й от ти проходив повз їхню оселю, як завжди, двадцять першого листопада минулого року,— сказав він,— і вона попросила тебе зайти і порубати шафонеру?
— Ні, сер.
— Ти заперечуєш, що проходив повз їхню оселю?
— Ні, сер, вона сказала, що має для мене роботу в хаті...
— Вона говорить, що попросила порубати шафонеру, це правда?
— Ні, сер, неправда.
— Тобто ти кажеш, що вона бреше, хлопче?
Атикус підхопився на ноги, але Том Робінсон не потребував його допомоги.
— Я не кажу, що вона бреше, містере Гілмер. Я кажу, що вона помиляється.
— Хіба містер Юел не вигнав тебе зі свого дому, хлопче?
— Ні, сер, навряд чи.
— Що значить — навряд чи?
— Бо я там не залишався так довго, щоб він мене виганяв.
— Якщо ти такий святий та божий, чого ж ти втікав?
— Я казав, що злякався, сер.
— Якщо сумління в тебе чисте, чого ти боявся?
— Я вже казав: для негра небезпечно потрапити у таку... таку халепу.
— Але ж ти не потрапив у жодну халепу — ти ж засвідчуєш, що опирався міс Юел. Ти боявся, що вона завдасть тобі шкоди, ти утік, отакенний лось?
— Ні, сер, я боявся потрапити під суд, як-от воно і сталося.
— Боявся арешту, боявся відповідати за те, що накоїв?
— Ні, сер, боявся відповідати за те, чого не коїв.
— Ти мені грубіяниш, хлопче?
— Ні, сер, ні в якому разі.
Більше я нічого не почула з перехресного допиту містера Гілмера, тому що Джемі звелів мені вивести Ділла. Ділл зненацька розплакався і не міг зупинитися; спершу він плакав тихо, потім його ридання почули кілька людей на балконі. Джемі сказав, якщо я його не виведу, він мене примусить, та й превелебний Сайкс додав, що мені краще піти, от я й пішла. Ділл цілий день почувався нормально, нічого йому не вадило, але я гадала, що він ще не зовсім оговтався від своєї втечі.
— Тобі зле? — спитала я, коли ми зійшли зі сходів.
Ділл намагався заспокоїтися, коли ми йшли до південного виходу. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.
— Щось трапилося, Скауте? — спитав він, коли ми проминали його.
— Ні, сер,— відповіла я через плече.— Просто Діллу стало зле.
— Ходім посидимо отам, під деревами,— запропонувала я.— Мабуть, це в тебе через спеку.
Ми обрали собі найтовстіший дуб і вмостилися під ним.
— Мені вже несила була його терпіти,— сказав Ділл.
— Кого, Тома?
— Та ні, того огидного містера Гілмера, як він з нього знущався, з такою ненавистю...
— Ділле, просто робота в нього така. Бо якби не було прокурорів — тоді не було б і адвокатів.
Ділл терпляче зітхнув.
— Я все це знаю, Скауте. Просто від того, як він говорив, мене знудило, буквально знудило.
— Від нього вимагаються такі дії, він був жорстким...
— Але ж він поводився інакше, коли...
— Так то ж були його власні свідки.
— Але ж містер Фінч не поводився так із Меєлою і старим Юелом, коли вів перехресний допит. Як він всякчас називав Тома «хлопче», всякчас із нього насміхався і позирав на присяжних, коли той відповідав...
— Але ж, Ділле, він усього лише негр.
— А хоч би й негр. Просто це несправедливо, так не можна робити, не можна. Коли хтось починає отак говорити — мене просто нудить.
— У містера Гілмера така манера, Ділле, він завжди такий. Ти ще не бачив, як він може чавити людину. А сьогодні, сьогодні він нібито не дуже й старався, так мені здалося. Вони майже всі такі, правники тобто.
— Містер Фінч не такий.
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбити пересмішника», після закриття браузера.