Читати книгу - "Козацький оберіг"

Промовивши ці слова, Ярина нахилилася й поцілувала хлопця у щоку. Данько трохи зніяковів, переступив з ноги на ногу, зашарівся й ледь вимовив:

— І я тебе не забуду…

— Час вирушати, — промовив ватаг Гануляк, поклавши руку на плече хлопця. Данько мовчки кивнув головою й пішов за ватагом до дерева, де було прив’язано двоє баских коней. Хлопець йшов і все озирався на білу постать Ярини, яка стояла і прощально махала йому рукою.

Глава 9. Книга Низова

Коли Данько й ватаг Гануляк дісталися до Львова, козаків у ньому вже не було. Вони вирішили свої дипломатичні справи і спішно відбули до Києва. Розчаровані Данько з Василем вирішили їхати самі до стольного граду. Під вечір, втомлені від швидкої їзди, вони зупинилися край битого шляху, відпустили коней попастися й сіли під тінню розлогого дерева. Ватаг витягнув з торби добрячий шмат сиру, чорну хлібину, відкрив флягу з джерельною водою й вони добряче повечеряли. Данько ліг на траву й задрімав.

— І хто ж тут на всю Галицьку землю так сопе! — почув він крізь сон над головою знайомий голос. Данько стрепенувся і здивовано закліпав очима — прямо перед ним стояв… козак Голота, тримаючи коня в поводу. За ним хлопець побачив на шляху ще з півтора десятки кінних козаків.

— Ось так зустріч, — посміхався Голота, розвівши руки, — йшов до Криму, а дійшов до Карпат!

— Дядьку Голото! — аж схлипнув розчулений Данько, який усе ще не вірив своїм очам.

Козаки розреготалися. Засміявся й Данько.

— От і добре, пане Голото, мене просили довести цього славного хлопця до козаків, а козаки самі до нас прийшли. Так що буду я до свого товариства повертатися, — потиснув руку козаку ватаг Гануляк. — До речі, деякі наші опришки хочуть до вашого Дніпровського коша завітати, так що прийміть їх по-братськи.

— Чи ти не знаєш, як ми братів зустрічаємо? — посміхнувся Голота. — Забув, як разом на Волощину ходили турків шарпати?

— Не забув… Ну що, до зустрічі, братику? — потис руку Данькові ватаг Гануляк.

— До зустрічі, — поважно відповів опришкові Данько.

Ватаг Гануляк попрощався з козаками і зник між зеленими деревами. Данько перекинув через спину Меч Зберігачів, старанно загорнутий у шкіряний чохол, і заскочив на коня, який залишив йому ватаг опришків.

— Дозвольте, пане отамане, щоб мій братчик Данько до нашого товариства приєднався? — звернувся Голота до високого огрядного чоловіка, що відрізнявся своєю статечною поставою.

Чоловік уважно оглянув Данька й кивнув головою:

— А чом би й ні? Нехай іде до нашого коша, знаю я, що в тебе, Голото, абихто серед братчиків не водиться.

Чоловік торкнув повідця, і козаки поїхали за ним широким битим шляхом. Данько їхав поруч з Голотою.

— Пане Голото, а як ви сюди потрапили? — спитав хлопець, коли вони рушили з місця.

— Краще ти розкажи, як тебе в ці краї занесло? — засміявся Голота, і бачачи зацікавленість Данька, продовжив:

— А у нас новий отаман — лицар з лицарів, князь Дмитро Вишневецький, рід якого від славних Волинських ведеться. Як увійшов він до нашого лицарства, дали ми йому прізвисько Байда. Почав він козацтво, яке до того окремими ватагами по байраках і ярах сиділо, збирати в єдиний кіш. До того ми сила розпорошена була, а тепер, якщо вдасться йому всіх козаків воєдино зібрати, то цілий світ нас не зможе подолати. Думає він з нашого степу та з Дніпровських порогів незламну фортецю зробити, об яку розіб’ються всі вороги. Їздив він і до князя Литовського, і до царя Московського, а зараз від короля Польського повертаємось. Але ніхто з очільників інших держав не хоче нам допомогти в цій святій справі. Усі прагнуть козацтво під своєю рукою мати, немов озброєних хлопів своїх. Так що тільки на себе сподіватися треба. Зараз гуртується козацтво на славному острові Хортиця. Збудували ми там міцний замок і вже готуємося до оборони, бо розвідка донесла, що сам Кримський хан на нас з Ордою та турками йде.

— А як там мій батько, кобзар Будник, Жила, невільники? — зі страхом у серці запитав Данько.

— Усі живі-здорові. Бачилися з ними на Хортиці. Розповідали вони мені про дивовижні пригоди, які з вами у Криму сталися. Як відправилися вони від берега, то цілий день за ними три турецькі галери гналися. Добре, що капітан на їхньому кораблі вправний був, — змогли гарматами в галер щогли позбивати та від погоні втекти. Усякі чудасії розповідали, навіть казали, що вночі якогось крилатого лева над кораблем бачили! Ну добре, а що ти мені повідаєш?

І потягнулася довга розповідь Данька про свої дивовижні пригоди… Розповів Данько Голоті й те, що вкрай треба знайти йому біля Київської Лаври відлюдника Петра…

Довго їхали козаки. На ніч зупинялися вони табором під зоряним небом, варили куліш та співали свої довгі пісні. Данько швидко почав відчувати себе серед них як риба у воді, всі вважали його рівноправним козаком свого коша.

Нарешті, коли побачили козаки, як сяють під променями сонця маківки київських церков, Голота під’їхав до отамана і промовив:

— Дозвольте, пане отамане, мені з Даньком до Лаври завернути, ми до нашого коша пізніше прилучимося.

Отаман ствердно кивнув половою:

— Довго ми в Києві не затримаємось, так що завтра вранці виїжджайте на пристань біля Перунового плеса, а вже звідти вирушимо чайкою по Дніпру. І не забаряйтеся, бо чекати довго не будемо!

Данько й Голота повернули своїх коней і поїхали дніпровськими схилами.

— А ви знаєте, де відлюдник Петро живе, пане Голото? — запитав козака Данько.

— Та хто ж не знає? Наші козаки до нього іноді навідуються, як у Києві бувають. Дуже він вчена й мудра людина. Кажуть, що сам він колись козакував, але вже дуже давно розпрощався з товариством і тепер живе самітником поблизу Лаври.

Так, неспішно розмовляючи, дісталися вони до підніжжя порослої густим лісом гори.

— Ось ми й приїхали, — промовив козак Голота, зістрибнувши з сідла.

Козак розсідлав коня, стриножив його й відпустив пастися. Теж саме зробив і Данько. Хлопець здивовано озирався — йому здалося, що поруч немає ніяких слідів людського житла. Але Голота впевнено попрямував до густих кущів бузини, нахилився й постукав у невеликі дерев’яні двері.

Деякий час було тихо, чутно було лише щебет пташок та звук хвиль, які повільно накочувалися на берег. А потім двері зарипіли