Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

Об’їжджаємо яму. За півгодини вже в Ізюмі. Міст через Сіверський Донець прикрашено українськими прапорами.

– Раніше зривали, а тепер уже два тижні висять. Це прогрес.

Готель «7 вітрів» стоїть на кручі, звідки відкривається неймовірної краси краєвид на весь довколишній лісостеп і річку. Хазяїн готелю у камуфляжі й бронежилеті гостинно запрошує перекусити та відпочити у президентському номері.

– Ще позавчора тут зупинявся Порошенко, – показує номер із двох просторих кімнат. – Краєвид з вікон найкращий у світі, але штори краще не відкривати, бо, самі розумієте… У них зараз нові російські снайперські гвинтівки «Вихлоп» з бронебійними набоями. Луплять на півтора-два кілометри. Ну, відпочивайте.

– Дякуємо.

Милуємося місцевими красотами крізь шпарини. За годину виїзд на базу, до якої теоретично їхати хвилин двадцять. Спуск з гори, і ми вже в офіційній зоні АТО.

– Все залежить від ситуації на блокпостах, – дядя Вася проводить перед виїздом інструктаж для артистів. – Якщо почнеться обстріл, прийдеться трохи почекати. Якщо обстріл почнеться на блокпості, то всі одразу в бліндаж. Мобільні телефони краще вимкнути прямо тут, бо вони дають наводку для мінометників. Як бачать скупчення телефонів, можуть легко накрити міною.

Знову мовчки перезираємося. Відключаємо телефони.

Блокпости проходимо швидко.

База АТО «Луна» – велике наметове містечко у низині, поруч із якимось селом. Тут же стоять кілька десятків автомобілів, накритих маскувальними сітками. Відбувається постійна ротація мобільних груп на БТРах. Неподалік від командного пункту в оточенні бійців стоїть чоловік з мішком на голові.

– Піймали сєпара-наводчика, – каже дядя Вася.

– І що з ним будуть робити?

– Зараз, певне, допитають, а потім – залежно від ситуації…

– А де сцена?

– Отам, у полі. Зробили спеціально у непристріляній зоні.

До нас підходить Булатов. Вітаємось, обнімаємось.

– Якби ви знали, як хлопці чекають на ваш виступ! – Він веде нас до сцени полями. – Як їм важливо зрозуміти, що вони тут не самі, що про них пам’ятають, що про них піклуються. Багато хто в Києві каже, буцім Булатов приїхав сюди за піаром! Хе! От учора, коли ми біля Слов’янська під мінометами розвантажували гуманітарку, оце був піар! Я б усіх цих журналюг диванних сюди хоча б на пару годин завіз на перевиховання. В Києві навіть сотої долі не розуміють, наскільки тут усе серйозно. Війна. Реальна війна! Вантаж 200, вантаж 300 майже щодня. Так що хлопцям ваш виступ – як ковток повітря!

Під ногами розорана гусеницями важкої бронетехніки чорна земля з масними плямами вчорашнього дощу. Сьогодні ж небо чисте-чисте.

Дорогою вітаємося й фотографуємося з бійцями, що чатують біля вогневих гнізд та сидять на броні танків, якими оточено базу.

– Будете на концерті?

– Та де там… Охороняти вас будемо.

Перед сценою вже декілька сотень людей. На диво, є дівчата та жінки у вишиванках, волонтерки, якісь люди у цивільному, але переважно – солдати зі зброєю в руках. Відразу після концерту багато хто з них заступить на нічну варту, коли колоради тільки й починають виповзати зі своїх засідок, наближаючись до блокпостів на відстань мінометного чи гранатометного пострілу.

– Порошенко ж оголосив про припинення вогню. Хіба з ними не домовилися?

– А нема з ким домовлятися… – знизує плечима дядя Вася, що крокує поруч. – В тому-то й річ! Навіть в Афгані ми могли з «духами» домовитися про тимчасове припинення вогню. І всі його дотримувалися. А це – бандити. Реальні бандити без честі, совісті, без правил…

Сцена – збитий з дощок дерев’яний поміст шість на три метри. За ним КамАЗ, на якому напнуто великий український прапор. Спершу виступає керівництво: Булатов, Шкіряк, за ними губернатор. Ми стоїмо трохи осторонь.

– Сховайтеся, будь ласка, за КамАЗ, бо тут прострілюється, – попереджає дядя Вася.

А й дійсно, довкруж імпровізованої сцени бачимо ще кілька вантажівок, що перекривають чи то сектори можливого обстрілу, чи то частину далеких лісосмуг.

Перша пісня не зовсім вдається, бо радіомікрофон періодично вимикається.

– Ну от, хотів, як краще, а вийшло, як завжди, – вибачається звукотехнік, встановлюючи на стійці шнуровий мікрофон. – Тут навколо купа різного обладнання, що глушить сигнал. Вибачайте, війна.

Далі все котиться, як треба. Нам починають підспівувати, аплодувати. Трохи праворуч намічається ціла група справжніх фанів, що напам’ять знають усі пісні. На половині виступу повз сцену пролітає гвинтокрил, помахавши нам бортами. Серед публіки овація. За ним з’являються ще три гвинтокрили, пролітають прямо над сценою, заходячи на посадку. Поки машини гуркотять, сідаючи неподалік прямо на поле, влаштовуємо імпровізовану фотосесію та роздаємо диски.

Під’їжджають бензовози. Гвинтокрили заправляються і приймають на борт вантаж. Пілоти, скориставшись нагодою, приєднуються до слухачів.

– А пісня «Путін хуйло» буде сьогодні? – питає один з них.

– У нас нема такої пісні.

– Шкода. Треба написати!

Наприкінці концерту разом співаємо «Слава Україні».

Під час пісні з боку Слов’янська чути вибухи. За кілька кілометрів над лісосмугою з’являється чорна хмара диму.

– Знову третій блокпост обстрілюють, – із жалем хитає головою дядя Вася.

Гвинтокрили здіймаються у повітря і беруть курс на гору Карачун. Через два дні один із них зіб’ють. Загине шість членів екіпажу.

Після концерту бійці повертаються на базу і змінюють тих, хто тільки-но повернувся з вогневих позицій.

– Ну, як там?

– Стріляють, суки, а ми тільки огризаємося…

– Поранені є?

У відповідь солдати міцно стискають зуби і відвертають голови убік. Дві «швидкі» вже мчать до Ізюма.

Порошенківське «перемир’я» триває.

Вечеряємо вже у Харкові. Поруч з нами – хлопці з охорони та їхні друзі, котрі теж були на польовому концерті.

– Як ви думаєте, коли це все закінчиться? – питаю я у дяді Васі.

Відповідь бойового офіцера-афганця наводжу без купюр:

– Коли цього хуйла Путіна скинуть або вб’ють. Раніше не буде. Бо йому невигідно, щоб у нас тут усе закінчилося миром. По-перше, йому треба постійно відволікати увагу від окупації Криму, зміщати, так би мовити, інформаційні акценти. По-друге, йому треба тримати у страху всю Росію, щоб вони терпіли закручування гайок: мовляв, робіть що хочете, аби у нас не було того самого, що на Україні.

По-третє, у Януковичів теж ще повно грошей, і вони ще деякий час будуть множити сєпарів, як тарганів. Ну і наостанок, відтепер Донбас – це зливна яма для всього люмпену та криміналітету. Це Росії теж вигідно – відправляти сюди всю наволоч, аби зняти напругу всередині країни. Отака ситуація. Тому швидкого закінчення війни не буде.

Що нам робити? Непогано було б звернутися до досвіду якогось там Моссаду і точково винищити сепаратистських керманичів. Можна покликати миротворців. Але багато що буде залежати від Порошенка. Чи зможе він впливати на